Що у головах теперішніх 18–25-річних? Здебільшого — пошуки свого місця у житті, навчання, розваги. А от Марія Гучинська, уродженка села Сенігова Шепетівського району, у такому віці виточувала на чужині по 1200 металевих заготовок щозміни. А коли Третій рейх капітулював, навчилася орати коровою, бо на «малій батьківщині» не виявилося ні коней, ні тракторів, а чоловіки, які мільйонами полягли на фронтах Другої світової, були «у дефіциті».
Рік народження Марії Федорівни – 1923-й. Коли побачила світ, її рідний Сенігів ще був велелюдним. Як каже, щонайменше півтисячі населення там мешкало. Село, як і наш райцентр Шепетівка, входило до Волинської губернії з центром у Житомирі. До революції Сеніговим володів землевласник Несвіцький, котрому також належали маєтності у сусідніх Правутині та Хвощівці (нині села Славутського району).
Марія Гучинська пам’ятає, як її, маленьку (шести- чи семирічну) батьки садовили із собою на воза та везли на базар до Ганнополя, Берездова, Грицева, які тоді вважалися не селами чи селищами, як тепер, а містечками. Справа у тім, що дівчинка змалечку мала дзвінкий голос. Отож, допоки батьки скуповувалися, «відлякувала» злодіїв, яких на тодішніх базарах було хоч греблю гати.
Багатодітна сім’я, у якій народилася Марія, вважалася «середняцькою». Адже тато, українець Федір Михайлович, обробляв вісім гектарів землі. Оскільки на початку 1920-х утверджувалася радянська влада, таким, як землероб-коваль Федір, довелося з нею «ділитися».
Без зайвих роздумів під час колективізації сільського господарства чоловік віддав усю свою землю у колгосп. Але навіть і така «щедрість» не допомогла. Дізнався, що «запланували» його сім’ю на вивезення до Сибіру. Тож довелося переховуватися. Тоді його дружина (мама Марії), полька за національністю Костянтина Іванівна, теж працювала у колгоспі різноробочою.
У роки великого голоду (до Сенігова він «навідався» наприкінці 1920-х) помер дворічний брат пані Марії Антон. Причина смерті – не недоїдання, а, як каже старенька, – «шкарлятина». Справа у тім, що дитячу інфекційну хворобу скарлатину, яка давала серйозні ускладнення, у найближчій до села Красноставській лікарні лише навчалися ефективно лікувати. Отож відсоток летальних випадків іноді навіть перевищував рівень смертності від тифу, віспи та запалення легенів.
Марія Федорівна ще добре пам’ятає роки дитинства та юності. Знає старенька й цікаву історію про сільський вітряк. 1937-го сенігівчанам вкрай бракувало харчів для худоби. Отож уклали «бартер» із мешканцями сусідньої Гути. Туди перевезли… свій колгоспний вітряк. Натомість отримали 25 центнерів сіна.
А яку освіту здобула пані Марія? Як стверджує, довелося ходити до трьох шкіл. Спершу – в Сенігівську чотирирічку. Потім ще три роки ходила до «середньої» у Рилівці. Восьмий клас закінчила у Красноставі (шлях пролягав туди лісами та полями через Яблунівку, хоча й навчалася у другу зміну).
Вже до випускного готувалася, як на Україну напали німецькі нацисти. До речі, тоді, у 1941-му, Сенігів «збіднів» на людей, почав занепадати. Справа у тім, що незадовго до початку війни звідти вивезли до Казахстану 36 польських сімей та 5 родин німецької національності.
Перші німецькі загарбники поводилися нахабно. Вимагали у сенігівчан молока, яєць, громили пасіки. Але надовго у селі вони не «осіли». Найближчий їхній осередок знаходився у селі Хоровець (туди більше десяти кілометрів). А відтак, довколишні сенігівські ліси «заселили» партизани.
У квітні 1942-го молоду та вродливу Марію через них ледве не розстріляли. З «подачі» сусіда-недоброзичливця на неї впала підозра, що носила у ліс групі чоловіків їжу. Спершу юнка думала, що це так лісникам допомагає. А потім зрозуміла – то якісь противники німецької влади.
За хатою, де жила Марія, почалося стеження. А першого травня місцевий поліцай посадив її (втратила свідомість) на підводу й повіз на розстріл. Обурені таким ставленням окупантів до «дітей», сенігівчани зійшлися на схід у центр села, до сільради. Стали прохати «начальство», щоб схаменулося, мовляв, що ж із «дітьми» нашими робите? Усе закінчилося тим, що їздовий Павло відвіз Марію Федорівну разом із півтора десятками людей не на місце розстрілу, а до села Гути. Там якраз набирали людей на примусові роботи до Третього рейху.
Так почалася «одіссея» Марії Гучинської-остарбайтерки. Працювала на 4-поверховій бляшаній фабриці у німецькому місті Брауншвейзі з 24 червня 1942 року до 11 квітня 1945 року. Насправді на тому підприємстві виготовлялися заготовки для снарядів.
Спершу Марію Федорівну «поставили» працювати паяльщицею. Але, оскільки була лівшею, наробила браку. Тому незабаром перевели у слюсарний цех. Там навчилася токарського ремесла. За 12-годинну зміну (робота без вихідних, день у день) мусила виконувати «норму» – 1200 заготовок.
Німецька влада знімала пропагандистські ролики про сите й безтурботне життя остарбайтерок зі Сходу. А насправді Марію годували хлібом із домішками соснового борошна й стравами з брукви. Мешкала у «перенаселеному» жіночому гуртожитку.
Добре запам’ятався пані Марії переможний 1945-й рік. Повернулася у рідний Сенігів, взялася допомагати батькам. Тим більше, що тато повернувся із фронту інвалідом. Там він втратив стопу.
Оскільки чоловіків у післявоєнному селі бракувало, Марію Федорівну задіювали для виконання різних видів важких робіт у колгоспі. Наприклад, орала поле коровами, бо німці, коли відступали, понищили волів і трактори. А ще – сапувала, косила, скородила. Певний час навіть заміщувала агронома.
У 1948-му, переживши післявоєнний голод, Марія зустріла чоловіка своєї долі — Івана Войтюка. Змінила професію — стала працювати бухгалтером у колгоспі імені Перемоги. А через рік у них народилася донечка. Більше дітей у сім’ї не було.
Відтоді у Сенігові почалися роки більш-менш стабільного і розміреного життя. Люди будували хати, працювали, планували майбутнє. Мало кому з молоді хотілося їхати, як тепер, світ за очі у пошуках достойного заробітку й перспектив.
…Аж до 1978 року пропрацювала Марія Федорівна Гучинська у рідному колгоспі. Виходила на пенсію різноробочою. Ті часи жінці й досі найбільше подобаються. Адже на наше запитання, яке традиційно ставимо старожилам («Яку владу вважаєте найкращою?»), пані Марія, не задумуючись, відповіла: «Ту, за якої колгоспи ще не порозвалювали». Отже, йдеться про 1970–1980-ті роки.
Упродовж останніх дванадцяти років наша співрозмовниця мешкає у доньки в Шепетівці. Так їй веселіше. Час від часу навідуються онуки (їх у бабусі двоє). Також має четверо правнуків і праправнучку.
Втім, про рідний Сенігів Марія Гучинська не забуває. Їздить туди із донькою щовесни. Адже треба у хаті лад навести, до могилок рідних на кладовищі навідатися.
На думку бабусі, після того, як у Сенігові «розкидали» колгосп, село почало занепадати, молодь почала з нього втікати. «Було двісті дворів, а зараз якщо є 25, то уже добре», – стверджує старенька.
А ще вона жартує, що якби зараз оселилася там, то б заблудилася. Адже чимало пізнаваних колись місць позаростали лісом, кущами. Колишніх подруг уже немає — померли. Залишилася сама «молодь», більшості з представників і представниць якої за шістдесят…
Володимир КОВАЛЬЧУК.
На знімках:
1) «німецьке» фото Марії Гучинської (перша праворуч) із друзями та земляками. Тоді вони перебували на примусових роботах у місті Брауншвейзі (1945 р.);
2) Марії Федорівні – 95 років. Нині мешкає у Шепетівці.