Аварія, що сталася у квітні 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, стала однією з наймасштабніших катастроф в історії людства. А 14 грудня 1986 року на Чорнобильській АЕС було завершено спорудження захисного саркофагу над зруйнованим четвертим енергоблоком. Ця дата згодом стала даниною подвигу тих, хто пожертвував своїм здоров’ям та життям у протистоянні з ядерною стихією.

У пекло Чорнобиля тоді потрапили й наші земляки різних професій: військовослужбовці, пожежники, міліціонери, будівельники, транспортники, медпрацівники тощо, яких назвуть одним словом – «ліквідатори». Величезна кількість добровольців не за матеріальні блага чи нагороди виконувала свій громадянський обов’язок. Серед них був і наш співрозмовник — голова міської громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна» Микола Чайка. Вахта його чорнобильської долі розпочалась одразу ж після вибуху на ЧАЕС у 1986-му.

Як згадує Микола Григорович, це ще були початки так званої «партизанщини», через яку пройшли понад три з половиною мільйони співвітчизників. Саме така статистика мешканців, обпалених радіоактивним подихом Чорнобиля.

 — На наш спецпідрозділ, який складався з правоохоронців із різних регіонів країни, було покладене завдання охорони периметру території, прилеглої до ЧАЕС, — згадує Микола Григорович. — Штаб знаходився у Прип’яті. Працювали вахтовим методом. Найважчим було перше відрядження, яке тривало чотири тижні. Адже тоді ще ніхто не знав про реальну небезпеку від радіації. Давалася взнаки вся напруга ситуації, адже тривала боротьба з ядерною стихією.

Вели патрулювання, охорону спецоб’єктів, стежили за правопорядком, за тим, щоб не було мародерів, а їх тоді вистачало. Підозрілих осіб затримували. Та власне в умовах комендантської години ні життя, ні службу легкими не назвеш. Не рахувались ні із здоров’ям, ні з умовами, адже керувались почуттям обов’язку…

Загалом Микола Григорович на рубежі між життям та радіоактивною небезпекою вахтово ніс службу аж до 2004 року. Далі була комісія, після якої – пенсійне життя чорнобильця-ліквідатора.

З часу Чорнобильської трагедії уже збігло понад три десятки неспокійних для кожного з його побратимів літ. Та й багато з них покинули земний стрій…

 — Недавно, з нагоди річниці нашого спецпідрозділу, відбулася зустріч його ветеранів у Чорнобильській зоні, — розповідає Микола Чайка. — Із загального числа 270 осіб змогли приїхати лише 15, яким здоров’я, як кажуть, дозволило. Ми походили місцями служби, відвідали м. Прип’ять, згадали минуле, побували на тодішніх блок-постах, біля саркофагу четвертого енергоблоку, який обійшовся дорогою ціною…

Та найважчі втрати – людські долі. Буквально днями відійшов за межу вічності  шепетівчанин-чорнобилець Леонід Семенюк. Він працював на ЧАЕС у момент вибуху. Леонід Костянтинович був першим головою міської спілки «Союз. Чорнобиль. Україна». Він, власне, й організував її через рік після Чорнобильської катастрофи та очолював до 2003 року. Вічна йому пам’ять…

— Говорити про подвиг ліквідаторів аварії на ЧАЕС потрібно чи не щодня. Та й забути той жах, безвихідь та титанічні зусилля простих громадян неможливо, — стверджує Микола Григорович Чайка. — І найкращий спосіб віддячити чорнобильцям за їхній подвиг у 32-ту річницю трагедії — відновити державні гарантії та соціальні права. Ми повинні низько вклонитись усім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які, не шкодуючи свого здоров’я і життя, працювали у 30-кілометровій зоні радіаційного лиха, аби якомога швидше ліквідувати наслідки Чорнобильської трагедії, обмежити біду, усім тим, хто зупинив розбурхану стихію некерованої ядерної реакції.

Тому з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС хочу побажати ліквідаторам-чорнобильцям оптимізму, стабільності, впевненості у завтрашньому дні, а також посмішок, позитив­них емоцій та гарного настрою щодня! А ще привітати їх та їхні сім’ї з наступаючими свя­тами — Днем святого Миколая, Новим роком та Різдвом Христовим!

 

На знімку: ветерани спецпідрозділу правоохоронців-чорнобильців біля саркофагу ЧАЕС.