Цей документ – звіт воїна Української повстанської армії «Гармаша» про рейд північними теренами нашої області – ми випадково виявили у Архіві національної пам’яті Польщі. Він потрапив туди так само випадково – після захоплення польською спецслужбою наприкінці 40-х командира «закерзонської» групи УПА Мирослава Онишкевича.
Звіт «Гармаша» – цінне комплексне першоджерело з вивчення політичної та соціально-економічної історії півночі Хмельницької області, чиї межі нині співпадають із «кордонами» Шепетівського району. Адже до сьогодні про перші місяці після війни 1941–1945 років у нашій місцевості оприлюднено дуже мало відомостей не радянського чи російського, а українського походження.
На жаль, стан збереження звітного документа (який, до речі, ще ніхто в Україні не увів до наукового обігу) не надто задовільний. Проте ми доклали певних зусиль для його прочитання. Зокрема, вдалося відновити фрагменти із згаслим текстом, а також ділянки, що зазнали механічних пошкоджень чи впливу вологи.
Пропонуємо ознайомитися із найцікавішими, на наш погляд, фрагментами звіту про рейд підрозділу «Гармаш» селами сучасних Плужненської, Білогірської, Ізяславської, Судилківської, Михайлюцької громад Шепетівського району. Упівці відвідували ці терени під виглядом червоноармійців, із розвідувальною метою. Текст друкується із незначними виключеннями, що не мають смислового навантаження, та адаптований до газетного формату.
«19 липня у селі Вілії минаємо большевицький кордон. На східних теренах переходимо райони, почавши від Острога: Плужне, Заслав, Судилків, Полонне. По черзі заходили до слідуючих сіл: Радогощ, Закриничне, Хотень, Сторониче, Нарборів, Климентовичі, Станіславка, Комини, Борисів, Мокрець, Сивки, Радошівка, Хуторі, Купине, Нічпали [Поляни], Гурщина.
Проходити Славутським лісом погано через те, що цей ліс зрубують. В лісі є вузькоколійки, багато лісопильних заводів, торфовищ, складів із амуніцією, біля яких є охорона. Скрізь по лісі їздять машини та вивозять дерева.
По селах є істребки, але коли почують, що появилися «бандьори», ховаються без жодного вистрілу.
У районі Полонне за нами почалася військова облава. По лісі гули машини з радянським військом. До того ми «обробили» кілька колгоспів і кооперативів (частину речей роздали між населенням), зробили пропаганду. НКВД стягнуло сили з Полонного, Шепетівки, Ізяслава – тих, хто затруднений на косовиці чи на дроворозробках.
Я набрав переконання – коли б ми ходили по селах й харчувалися у дядьків, силою забираючи та грабуючи їх, то, може, НКВД не дуже рішилося б на облаву. Але коли добре ставитися до населення, харчуватися з колгоспу і вчинком робити протибольшевицьку роботу, пропаганду – тоді НКВД негайно робить облаву.
Маючи запас харчів, ми два дні ніде не показувались, а опісля завернули в південну частину лісу, звідки планували зробити випад уже на степову смугу. Та тут напоролися на фронтовиків, які безперервними колонами вдень і вночі йшли та їхали з напрямку Острога через Шепетівку, Полонне на схід і всюди по селах були закватировані…
У Плужненському районі стрінулися ми з населенням, яке багато чуло про нас, нібито нам симпатизувало. Коли ми, перебрані у червоноармійців, затримали двох жінок під лісом, які поверталися з Шумська, то одна з них почала говорити: «Якби не та Западна [Україна], то ми були б вже давно повмирали, так нас Сталін «вигодував… А щоб його, а щоб йому…». Друга жінка мовчала, лише тряслася, мов у пропасниці.
Один дядько з цього району говорив: «Пару днів тому були в нас чутки, що бандерівська розвідка появилася під Куневом. Через те істребки й НКВД втекли з Плужного у Шепетівку».
Загально населення нарікає на Сталіна, чи радше на поганий лад, бо немає що їсти. Дядько говорить: «Таки у Западній люди мудріші, як у нас. Не хотять колгоспів. Там хоч дещо може сховати собі хазяїн, а тут що з поля зберуть, то сейчас до Москви везуть».
Баби говорять, що хоч Сталін забрав Німеччину, то однак казала якась ворожка, що Україну має завоювати якась влада, про яку сьогодні ще мало чути.
Говорив я з одним чоловіком (р-н Шепетівка, село Купине), який нарікав на злиденне життя та свою старість. Каже: «В нашому селі косили сіно воєнні, то тоже нарікали на все. Одне НКВД задоволене.
Район Полонне. Зайшли до одного колгоспу, забрали кабана, а з кооперативу деякі продукти. В той час у село саме приїхало мандрівне кіно. Вже зібралося трохи публики і ще сходилася. Коли наші хлопці зайшли туди, люди почали розходитися, хоч наші хлопці нічого не нищили. Та коли кіномеханік почув, що «бандьори» у селі – покинув усе і втік. Було там ще 10 воєнних, які косять сіно, й і вони поховались.
Ідемо вулицею села. Перед нами йде кілька дівчат і співає на ціле горло: «Ой Семене, Семеночку…». А коли перестали, хлопці гукають: «Співайте далі!». Тоді одна вигукує: «Я б співала, та мати не нагодувала!». На це один повстанець: «Мати нагодувала б, та Сталін не дає!». Тоді чуємо: «А ми думали, що це наші воєнні». Пізнали, хто ми, і розійшлися.
Село вмерло. Ніхто анічичирк, лише повстанці господарюють. З одної хати вийшов хлопець. Спинив його і почав дещо питати. Виявилось, що він приїхав з Німеччини три дні тому, куди був силою вивезений. Погляд інтелігентний. Питаю, як там йому було, а як – тут. Стишує голос і говорить: «Ви ж знаєте, що у Німеччині не з медом. Але тут дальше то саме блядство, що і колись. Їй Богу, не видержу».
Коли ми кватирували в лісі поблизу хуторів Малеванка, р-н Полонне, чули, як попід ліс ходили малі хлопчаки з калаталками й кричали: «Бандера, вила і з ліса!». Перед вечором ми зайшли до них і питаємо найменшого (років шести): «Що це таке?» – і показуємо на калаталку. «Це на бандерів», – відповідає. Тоді старший звертається до малого: «Псс». І цей замовк. Так 8-літній пацан нас «розкусив».
У с. Нічпалах, р-н Полонне, відремонтовано за совєтів церкву (без хреста)…
Всі, хто попав у наші руки, відразу «грають мельодію», однак слідять за нашим рухом, який напрям, й по звільненні зголошують до району. Стрічали й таке, коли дядько чи тітка, зауваживши нас здалеку, кидають усе й втікають, залишивши граблі чи кошик із чимось.
Населення лякається нас. Одні чесні бояться, щоб НКВД не пришило їм зв’язку з нами. Другі – вислужники перед НКВД. Такі брехлива пропаганда про нас залишає наслідки.
Підходимо під якесь село. В селі – співи, крики. Та однак, коли довідуються, що в селі «бандьори» – все завмирає. По домівках уже є багато мужчин. Як зайдеш до хати, де є здоровий мужчина, то цей «перетворюється» на хворого. А тут глядиш – рубашка з НКВД хороша висить.
Справжні колгоспники – обідрані, босі й голодні. Куска хліба рідко найдеш. Є доволі воєнних інвалідів. Живуть нужденно, нарікають на владу. Наприклад, один інвалід без правої руки діставав місячно 63 карбованці й більше жодної допомоги чи опіки (с. Мокрець, р-н Заслав). Якщо хоче жити, то мусить іти до праці як сторож і т. п.
Нагально передбачується у східних областях України голод, який уже є по деяких районах. Урожай цього року дуже мізерний. Кажуть дядьки, що це через те, що німці погноїли землю штучним гноєм, а як перестали, то врожай гірший, як взагалі негноєний.
Населення мріє про зміни. Але надії вже цього року слабші, ніж минулого».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.