Днями весь світ облетіли фото звірств, які коїли росіяни на захоплених територіях. Від побаченого темніє в очах і відбирає мову. Але світ мусить знати правду. Ми повинні усе памʼятати і варвари мають відповісти за кожен злочин.
Свою історію пережитого нам погодилася розповісти Яна — мешканка селища Велика Димерка Київської області, а нині — біженка, яка мешкає у Шепетівці.
— Ми до останнього не вірили, що таке може статися. Думали, може на всяк випадок спакувати «тривожну» валізу. Але навіть у думках не було, що у такий час хтось може розпочати повномасштабну війну, — розповідає Яна.
Їхнє 24 лютого розпочалося зі звуків вибухів.
— Ми прокинулися десь між 4-ю та 5-ю годинами ранку від того, що тряслися шибки і лунали вибухи. Поруч з нами — місто Бровари. У той бік летіли ракети. Хтось зі знайомих зателефонував мамі з Чернігівщини. Повідомили, що у них уже повноцінні бойові дії.
Я зателефонувала подрузі з Бучі. Її чоловік служить у спецвійськах. Думала, може вона знає більше і пояснить, що відбувається. Але вона знала лише те, що й ми, — почалася війна. Звʼязку з чоловіком у неї не було, — згадує жінка. — Подруга похапцем зібралася з дітьми, щоб виїхати. У передмісті їх прихистили у приватному будинку, у погребі. Там вони сиділи кілька днів брудні, голодні, без звʼязку. Памʼятаю, що майже тиждень з нею взагалі не могла звʼязатися. Я навіть не знала, чи вони живі. Лише згодом надійшло повідомлення з одним словом — «живі».
На першу евакуацію з Бучі вони не встигли. Доки зрозуміли, що проходить збір, то вже не залишалося часу дістатися до місця. Того дня евакуаційну колону обстріляли. На другу евакуацію подруга свідомо не пішла через страх, що знову буде обстріл. Дуже пощастило, що залишилося неушкодженим їхнє авто. І вже пізніше, у спокійніший період, їй дивом вдалося з дітьми виїхати з Бучі, — ділиться переселенка.
Сама ж Яна з сімʼєю до останнього залишалася у своєму рідному селищі Велика Димерка.
— Наше селище розміщене посередині двох головних трас. Ми були певні, що окупаційні війська трасами йтимуть до Києва, а нас не чіпатимуть. Тож залишалися вдома. Щодня лунали вибухи. Усі ракети з Білорусі, які випускали на Київ чи Бровари, пролітали над нами. У 7-й чи 8-й ранку, коли чула гуркіт, я вже знала, що то летить ракета. Виходила на вулицю і в небі було видно її слід. Тут же зʼявлялися повідомлення у новинах: або ракету збили, або вона влучила у щось.
Коли вдавалося збивати ракети, то уламки падали довкола, і в нашому селищі також. Гепало так, що ходили ходором посуд, шибки, люстри…
Вночі ми практично не спали, завжди були одягнені. Було дуже страшно. Є знайомі, у яких діти уже не розмовляють. Він того переляку вони мовчать, не можуть вимовити ні слова. Але згодом, коли постійно гупає, то до цього звикаєш і не так боязко сприймаєш.
У нас не було чути сирен, бо в Димерці немає системи оповіщення. Якщо сильно бомбило, ховалися у погріб. Щоб чимось зайняти себе, у спокійніші часи я ходила на город і обрізала дерева та кущі.
Знайомі, які виїжджали, казали, що ми дурні, що залишаємося. А ви знаєте, як своє просто так залишити? У нас є курочки, як вони – голодною смертю помруть? Я навіть розсаду намагалася сіяти. Дуже тяжко усе своє отак залишати.
Але 10 березня у селище зайшли танки. Перед тим були важкі бої. Ми їх здалеку бачили. Коли виходили на вулицю, було видно спалахи від вибухів і стрілянини. Окупанти через нашу Димерку просувалися на Київ.
У Броварах їх далі не пустили. Був бій, підірвали міст, там було місиво. Росіяни танками давили своїх же. Після цього частина вцілілих загарбників розвернулася назад, до Димерки, і вони розповзлися вулицями селища. Ми сподівалися, що наші їх вибʼють. Але з лісів орків підтягувалося все більше і більше. Вони заселялися у покинуті будинки і там жили.
На початку війни у селище зайшли переважно буряти і сибіряки. Вони ходили по будинках і просили «кушать». Були зовсім молоді, строковики.
А потім прийшли старші, з георгіївськими стрічками, напевно контрактники. Тих навіть звірами назвати не можна, такі жахи вони творили. Зі свиней живцем здирали сало, собак вбивали, розстрілювали пенсіонерів, ґвалтувати жінок на очах у дітей. Просто волосся дибки стає. Грабували місцеві супермаркети, напивалися до напівсвідомості. Пʼяними ганяли вночі на квадроциклах. Ми усі молилися, аби вони влетіли десь у стовп, розбилися чи скалічилися.
Вистачало також і місцевих зрадників, які водили окупантів по багатших будинках і показували, де можна поживитися. А після грабунків вони палили ці хати, — з жахом розповідає Яна.
З перших днів війни Велику Димерку обороняли представники територіальної оборони. Але коли зайшли танки, просто з автоматом ти їх не зупиниш. Багато чоловіків з ТрО почали вивозити своїх жінок з дітьми, бо розуміли, що все одно буде евакуація. Селище залишалося незахищеним.
Спершу були думки, що влада залишила нашу Димерку напризволяще. Але потім ми зрозуміли, що поки тут залишилися люди, військові не можуть вести відкритий бій.
Вони старалися точково знищувати окупантів. Настільки прицільно били у ворожі танки, що вдавалося зберігати неушкодженою інфраструктуру. Наприклад, у селищі практично впритул до одного з будинків заїхав городами танк. Наші бійці так у нього поцілили, що танк згорів, а будинок залишився стояти.
Натомість росіяни наробили дуже багато біди. Руйнували все. Складалося враження, що вони зривали злість за те, що ми живемо краще від них. Особливо у багатших будинках грабували все, а якщо не могли взяти з собою розбивали пральні машини, меблі, дитячі ліжечка… Навіть портрети дітей на стінах розстрілювали з автоматів. Це ж стільки треба мати у собі злості…
У нас селище не бідне, під Києвом. Жили багато бізнесменів, діяло багато підприємств: завод «Кока-Коли», бетонний та асфальтний заводи. Були велика школа, лікарня. Мародери тягнули із собою все: мультиварки, фени, одяг, килими, навіть холодильники, шафи-купе, — ділиться переселенка. — Після виїзду сподівалися за день-два повернутися додому. Ми з чоловіком планували лише завезти батьків, дітей. Багато речей з собою не брали. Але з кожним днем у селищі ставало небезпечніше. Окупанти лютували.
Відтоді минув майже місяць. Тепер мріємо, аби хоча б залишилося куди повернутися. На щастя, люди передають, що наш будинок ніби вцілів. Він, звичайно, пошкоджений, пограбований, вибиті вікна, але є стіни і дах. Якщо в інших взагалі одні руїни, то наш хоча б встояв.
Я готова повертатися навіть у погріб чи хлів, спати на підлозі, аби лише до свого дому. Зараз застерігають, що вцілілі будинки можуть бути заміновані. Тож треба ще зачекати, щоб сапери усе перевірили, — розповідає жінка.
При цьому вона розуміє, що поки триває війна, ракети у напрямку Києва над Великою Димеркою продовжать літати.
— Йде весна, посівна. Усе знищене ми відбудуємо, аби лише вдалося повернутися до рідних осель. Шкода зруйнованого, я дуже плакала. Страшно з того, що буде завтра, чи знайдеться робота. Адже, як біженець, в іншому місті ти не дуже потрібен.
Так, нам допомагають, ми щиро за це вдячні, але тут є своє, усталене життя. А ми мріємо повернутися до свого. Війна – це найгірше, що тільки може бути. Сподіваємося, що все буде добре, — завершує розмову Яна.
Спілкувалася Марина ЛОЖКІНА.