І мені, і моїм друзям, які воювали, починаючи з 2014 року, і які воюють зараз, взагалі не хочеться згадувати про війну. І основна причина навіть не в тому, що важко. Війна є війна. Найважче — втрачати товаришів…
Ось лежить перед тобою бездиханне тіло твого побратима, з яким ти кілька годин тому спілкувався, потім відбивав атаку орків, а зараз ти не можеш йому нічим допомогти… Ти не знаєш, що сказати його дружині, дітям…
Хочу зауважити, що саме там ми навчились цінувати життя. Співчувати чужим стражданням – це одне, а пережити їх самому – це зовсім інше. За цей час ми побачили стільки смертей, що вистачить на все життя. Сьогодні смерть забрала твого товариша, а завтра вона може забрати тебе.
Тому ті, кому пощастило повернутися з війни живими, вміють цінувати життя і знають його ціну. І ми не можемо бути, як усі, тому що пізнали біль і жах, знаємо ціну спокою і свободі.
І ще одне. Коли ми, переважно ті, хто уже воював у попередні роки, порівнюємо воєнні дії тих років і сьогодні, то приходимо до висновку, що те, що ми пережили раніше, — це були «квіточки» у порівнянні з сьогоднішнім часом…
Таку кількість зброї, з якої по тобі нині стріляють, таку кількість орків, які лізуть і лізуть з окопів на тебе, просто немає з чим порівняти. Безперервні атаки, штурми, артобстріли… Без підтримки артилерії, з одним автоматом…
Ти, оглохлий від постійних вибухів, не можеш знайти місця, де можна сховатися чи пересидіти черговий ворожий артобстріл. Ти не встигаєш відбити одну атаку, а вже на черзі наступна. Ти не можеш відпочити, просто посидіти в тиші.
Коли запитують, що мені найбільше хотілося там, в окопах, то розумію, що на той момент це були не їжа, не тепло, а тиша… Так, нам просто хотілося тиші, а уже потім — усе інше.
Сьогодні я хочу розповісти про чудову людину, друга, якого знав ще до війни і якого днями поховали у рідному селі. Це Леонід Кузьомко із села Великої Медведівки.
Коли мене госпіталізували під Харковом (дали про себе знати старі проблеми, контузія), Леонід приїхав провідати. «Ти чого це, друже, тут розлігся? Відпочивай і давай назад, бо хлопці зачекались…». Говорив наче сурово, але очі світились добротою.
Льоня був дуже доброю і щирою людиною. Пригадую, як ще до початку війни (а ми проживали з ним в одному селі) він був завжди дружньо налаштований до кожного, усім намагався допомогти, навіть тоді, коли ніхто не просив його про допомогу. Просто приходив і щиро робив для людини, яка потрапили у складну життєву ситуацію, те, що вважав за потрібне.
Напевно, нікого й не образив за своє життя. Від інших відрізнявся тим, що у спірних питаннях завжди міг знайти компромісне рішення. І в результаті виходило так, що усім було добре.
Знав його по роботі у ТОВ «Білдермакс». У 2014–2015 роках Леонід працював на спорудженні захисних споруд і комунікацій у зоні АТО. З початку повномасштабного вторгнення Леонід Кузьомко – стрілець, боєць 88-го окремого батальйону 106-ї окремої бригади тероборони. Брав участь у боях у Слов’янську, під Харковом, на Ізюмському напрямку. Загинув від рук ворожого снайпера у населеному пункті Бахмут.
Сміливий і товариський, мужній і стриманий, він гідно виконував поставлені бойові завдання. Серед побратимів зарекомендував себе з позитивного боку. Перебував у гарних стосунках з усіма, а ще — надійний. На нього завжди можна було покластися. Усі знали, що Леонід ніколи не підведе і підставить плече.
У Леоніда Арісовича залишились дружина, син, донька та маленька онучка. Щирі співчуття родині. Спочивай з Богом, друже…
Слава Україні! Героям слава!
Андрій КОНДРАТЮК,
керівник ГО «Шепетівська спілка
учасників бойових дій у зоні АТО».
