Як тільки хутори та села Шепетівщини засипало першим снігом, а їхні водойми сковував мороз, життя там завмирало. Люди переважно сиділи по хатах. Виходили за крайньої потреби – за дровами, худобу попорати, до крамниці.

Але вже 13 грудня, у день Андрія Первозванного, повсюдно на Волині й Поділлі починали «карнавалити». Адже розпочинався «серіал» веселих і галасливих зимових народних свят. До їхнього своєрідного «фінішу» – свята Водохреща 19 січня – без синця під оком чи «викорчуваної» хвіртки біля хати «добиралися» не всі.

Аж до 1970-х років у селі Марківцях Шепетівського району «прожила» традиція бешкетувати «на Андрія» – у перше велике свято зимового циклу.

Того дня чимало дівчат прокидалися «з першими півнями», бо мусили ліквідовувати «сліди» роботи сільських кмітливців. Ті вночі «позначали» відрізок дороги між хатами закоханих парубка та дівчини фарбою чи попелом. «Вранці встають, поки ще всі сплять, і «зачищають», щоб ніхто не бачив до кого «пролита» дорога», – згадує Ніна Совінська.

Також «на Андрія» у Марківцях розшукували зняті уночі хвіртки, тини та ворота.

«Як ворота вкрадуть, то батько вранці до нас говорив, щоб ішли їх шукати. Мовляв, «дівки ворота проспали». Йшли до Віктора Ящука та Віктора Усенка – найбільших «спеціалістів» у цій справі, ставили могорич і просили повернути. А пізніше дізнавалися, що й наш батько у «крадіжці» брав участь», – пригадує далі пані Ніна.

Часом шлях сільським газдам до «поцупленого» майна збитошники висипали попелом. Але ці «колії» навмисне «заплутували». «Одному шлях насипали до… ополонки. Типу «прикол» такий», – коментує Галина Катугіна.

Її земляк Леонід Столярчук додає: «Стояв розгублений господар, чухаючи потилицю, перед мереживом «попільних» слідів, які розбігалися у різні боки села, намагаючись впізнати «свій» попіл. А як знайде хвіртку високо на дереві чи на стрісі чийогось хліва – сам зняти не може, мусить просити парубків, щоб допомогли».

«У нас був такий випадок, – пригадує пані Галина. – У Насті Бойчишиної вкрали тачку й завезли до сусіднього села – Лавринівець. Там поставили її зверху на автобусну зупинку. Ось так чудили…».

Ближче до Новоріччя, а також у дні Новорічно-Різдвяних свят «градус» жартів у Волинській губернії (Шепетівський край входив туди до кінця 1920-х років) міцнішав.

Приміром, у тодішній нашій «обласній» газеті «Радянська Волинь», яка видавалася у Житомирі, писалося: «Родина учителів з села Хролина – Дунаїв і Дунаїва – під новий рік поїхали до Траулина, і у члена місцевої хати-читальні влаштували такий бенкет, що всеньке село слухало».

А в іншому куточку Волинської губернії, селі Лука (нині Житомирський район), у перші дні 1925 року побилися… двоє священиків. Не змогли домовитися, кому в святкові дні правити у церкві. Зате отець зі сусіднього села Млинища такої проблеми не мав. «На Коляду він збирав по п’ять возів книшів. Кожен селянин до свого книша ще й чарку «брикаловки» йому наливав», – інформувала «Радянська Волинь» у номері від 10 лютого.

Цікаво, що у селах Драчі та Бовкуни (тепер вони належать до Старокостянтинівського району, а у середині 1920-х були складовою Грицівського) справу «викурювання» міцних напоїв на зимові свята монополізували двоє чоловіків – Шпонька і Виздика. У них «машини працюють на повних парах як денно, так і ніччю, попалили всі польові мостки, плоти й далі беруться до дилів у хлівах бідних вдів», – бідкався за земляків дописувач «Радянської Волині» Г.Недоля.

Традиція ховати різні «присадибні» предмети «оживала» у Волинській губернії з новою силою у ніч після Щедрого вечора (з 13 на 14 січня).

Саме цього часу стосується спогад Ніни Совінської про цікавий випадок, який трапився у Марківцях кілька десятків літ тому: «Хтось накрив склом комин хати. Мама вранці запалює піч – а дим у хату «валить». Подивилася у комин – ніби все нормально, «світиться». Не знає, що робиться. Тато виліз на дах із мітлою, а там скло лежить. Сказав здивовано: «І це ж треба до такого додуматися».

Втім, у 1920-х у Волинській та Київській губерніях доходило ще й не до такого. Ось – дещиця з газетної «хроніки» тих часів: «У селі Мокрому Ярунського району хлопці зняли ворота й дядькові у криницю кинули. У селі Дашенці Володарского району поставили на роздоріжжі старі сани та посадовили туди солом’яну бабу».

Траплялося, що деякі зі своїх речей, «поцуплених» сільськими бешкетниками взимку, господарі знаходили аж навесні. Саме так одного разу сталося з хвірткою марківчанина Віктора. «Він виявив її у полі вже під час весняної оранки», – пригадала Наталія Шевчук.

 

Фото та спогади марківчан —

із Фейсбук-сторінки «Марківці! Україна».