Сьогодення нашої країни позначене героїчним маркером протистояння підступному загарбнику. Й від початку цієї боротьби на передовій широкого народного фронту із захисту України і підтримки ЗСУ перебувають громадські спільноти ветеранів-«афганців» Шепетівщини.
— З перших днів війни, як на загал, наші ветерани активно підключилися до участі у бойових діях: хтось навчає, хтось пішов у територіальну оборону, хтось на «передку». Я упевнено можу сказати: ветерани афганської війни звикли до останнього триматися на своєму місці. Або переможемо, або загинемо…
Виконуємо величезну волонтерську роботу. І тут варто відзначити ключову роль Шепетівської спілки ветеранів Афганістану, яка стала об’єднуючим чинником і прикладом для багатьох ветеранських формувань нашого краю, — говорить голова ГО «Хмельницька обласна асоціація ветеранів Афганістану та АТО» Олексій Колбасін. — За останні вісім з лишком років, відколи триває війна за цілісність і суверенітет України, їхніми спільними зусиллями зроблено чимало задля захисту країни. Практично усього уже й не осягнути, й не обрахувати, бо усе це робилося, так би мовити, в одній упряжці з усім нашим народом.
І це свідчить про незмінну патріотичну позицію колишніх воїнів-інтернаціоналістів, любов до своєї землі, яка непідвладна впливу років чи якихось суспільних змін. Навпаки, «афганці» з часом стають, попри вік, згуртованішими перед викликами і дієвими, коли того вимагають інтереси нашої держави. Вони знають свою роль у сучасних випробуваннях, бачать свої завдання, роблять свою спільну справу.
Зокрема, на Шепетівщині згуртовано від Полонного до Білогір’я, від Нетішина до райцентру, ветеранська спілка «афганців» якого на чолі з Валерієм Окорським у перших рядах. І тому нині усі бійці на передовій, завдяки таким зусиллям, знають про Шепетівку, яка забезпечує їм надійну підтримку всіма потрібними засобами та важливу допомогу — матеріальну і технічну.
Й у цьому місті нині практично уже створено штаб обласної асоціації ветеранів Афганістану та АТО й усі ми входимо до складу єдиної сім’ї шепетівчан. Також хочу відзначити активність «афганців» у багатьох громадах, які на місцях формують справжній добробатівський фронт, за що їм вдячні у багатьох військових частинах…
От і недавно Олексій Володимирович повернувся фактично з передової, передавши захисникам гуманітарну допомогу, яку зібрали «афганці» Шепетівщини. І вона була дуже доречною. Адже якраз напередодні свята морських піхотинців призначалась бійцям 137-го окремого батальйону морської піхоти, які героїчно воюють з ворогом.
До речі, з нагоди цього свята тоді у захисників побував і Президент України Володимир Зеленський, яких багатьох відзначив нагородами за доблесть та звитягу.
У цій частині служать і двоє синів Олексія Володимировича, які продовжили батьківську ратну спадкоємність. Старший, Володимир, — професійний військовий, підполковник, на захисті Батьківщини з перших днів війни. Підтримав вибір брата і молодший, Сергій, який служить матросом.
Правда, спілкування видалось коротким, адже тривали гарячі бої. А загалом потік передач з тилу (як від громадських організацій, так і від батьків) Олексій Колбасін регулярно доставляє у різні підрозділи.
— Завітали з гостинцями і до танкістів. І назад не повертались з порожніми руками. Танкісти накопали саджанців сосон і туй для школярів освітніх закладів Хмельницького та Полонного, з якими теж співпрацюємо. Діти їх посадили.
Якби ви бачили, яке враження справив на дітлахів цей подарунок з передової… Кожен хотів доторкнутися і потримати у руках зелені паростки, які прибули з самісінького «пекла», щоб передати енергію вдячності бійців, — розповідає Олексій Володимирович.
До слова, доля не раз випробовувала і самого Олексія Колбасіна, але він завжди був вірним своєму життєвому ратному кредо: бути на захисті свого народу і країни.
Він — уродженець Білорусії, з сім’ї колгоспників, ще маленьким залишився сиротою. Далекі родичі, які мешкали у Хмельницькому, посприяли, аби хлопчина виховувався в обласному інтернаті, підшефним якого було місцеве вище артилерійське училище. Це і визначило подальшу долю Олексія, який захотів стати військовим.
Далі сторінки його біографії склала військова служба, зокрема під час афганської війни у навчальному центрі в Термезі. Олексію Колбасіну довелося супроводжувати перший вихід частин обмеженого контингенту з Афганістану у 1986 році.
Після 1993 року повернувся у Полонне, де мешкали батьки дружини, й відтоді це місто стало його рідною домівкою. Згодом працював у військкоматі Полонного, військовим комісаром у Старій Синяві. А далі — звільнення з військової служби у 2001 році, участь у ветеранському русі.
Не думалось, що доведеться брати зброю і протистояти тероризму сусіда, який захоче знищити твою країну. Олексій Колбасін одним із перших відгукнувся на заклик підтримати народ у переломні часи…
— Це почалося ще у пору Майдану. Я тоді був заступником голови ради ветеранів у Старій Синяві. Як зараз пам’ятаю, мені зателефонував заступник голови УСВА Олег Міхнюк і попросив третього грудня 2013-го прибути, щоб допомогти у самообороні під час акцій протесту. Оскільки не дочекався пенсії, то довелося позичити гроші на дорогу, і одразу ж відбув до столиці.
У ті дні багато хто у тому «афганському» наметі бачив Олексія Колбасіна — старшину, який записував «афганців» у журнал. Старшиною був на Майдані, а у житті він — підполковник.
Їм поставили конкретне завдання — бути щитом між протестувальниками і загонами «Беркута».
— А далі були події з десятого на одинадцяте грудня на вулиці Інститутській. Ми були там у шеренгах захисту мітингувальників й мені дісталося від «Беркуту». Добре, що шолом захистив від удару по голові. Довелося «відходити» у наметі, куди відвели, — згадує ветеран.
А потім усією «афганською» сотнею під командуванням Олега Міхнюка влилися у сформований батальйон «Айдар», щоб захищати східні рубежі країни від сепаратистів. І тут за Олексієм Колбасіним, який став заступником командира, також закріпилося псевдо, отримане на Майдані, — «Старшина». З ним тоді на Майдані та в «Айдарі» були і його сини — Володимир та Сергій.
За словами Олексія Володимировича, і на Майдані, і під час війни на Сході України — всюди на «афганців» дивилися, як на людей, які можуть надати реальну, практичну допомогу ведення бойових дій. «Тому що у нас був досвід, ми розуміли, що відбувається. Коли людина відчуває силу зброї, це залишається на усе життя…».
А коли після Майдану почалися події на Сході України, те відчуття повернулося. Досвід «афганців» неабияк там знадобився. Адже бійців доводилось багато чому навчати прямо на полі бою, навіть пристрілювати зброю.
На жаль, довелося пережити багато болючих втрат. Зокрема, під час важкого бою загинув командир «афганської» сотні, Герой України Олег Міхнюк. Це було 20 серпня 2014 року під Новосвітлівкою на Луганщині. За цей бій і Олексій Колбасін отримав нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
У його пам’яті й коськівчанин Сергій Оврашко. Він завжди був у русі, у постійних рейдах. Ніколи не забути й інших побратимів.
— Життя продовжується і посилає нові випробування, які не оминають українців. Тому, починаючи з 24 лютого, після широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну, колишні «афганці» та їхні сини перебувають у лавах бійців, які захищають Україну від російського агресора у всіх «гарячих точках» нашої держави. Багатьох уже, на жаль, нема серед живих, — констатує Олексій Володимирович. — Я з 1985 року до сьогодні спілкуюся з побратимами-«афганцями». У пору афганської війни мені довелось практично вісім років прослужити у місті Термез командиром навчального взводу. Це артилерійський підрозділ, у якому на тримісячних курсах готували бійців для служби в Афганістані. Тож надивився за цей час на хлопців, які з честю виконували свій ратний обов’язок, і дав собі слово: поки живий — вони будуть у моїй душі.
З тієї пори я присвятив своє життя служінню інтересам наших ветеранів у громадських організаціях «афганців», зокрема і в обласній, яку очолюю…
Також від Хмельниччини Олексій Колбасін входить до складу Консультативної ради у справах ветеранів війни, сімей загиблих (померлих) захисників України. Це додаткова, але необхідна справа, якою потрібно займатися постійно. Адже проблеми соціального захисту ветеранів були завжди. І те, що вони вирішуються, насамперед заслуга «афганців».
— Ніколи не загоїти душевні рани багатьох сімей, які втратили своїх синів, братів, чоловіків, коханих, батьків — свою надію, своє майбутнє… Але усі ми, що залишилися живими, повинні завжди пам’ятати тих, хто загинув в Афганістані, і тих, хто сьогодні зі зброєю в руках боронить нашу країну від російського агресора. Це вони ціною власного життя рятують у боях своїх побратимів, вони рятують нас з вами, — говорить голова ГО «Хмельницька обласна асоціація ветеранів Афганістану та АТО» Олексій Колбасін. — Найперший наш обов’язок — захищати. Адже нас цьому навчали усе життя. А інакше й бути не може. І тут тим, хто носив погони, на старість зважати не варто.
Зараз головне завдання — здобути Перемогу. Хочу висловити вдячність усім людям, які підтримують нас у наших справах і усіма силами наближають світлий день Перемоги у нашій Великій війні.
Володимир НИТКА.
На знімку: школярі із саджанцями від захисників.