«Я над світом злетів би, та ворог відтяв мені крила…» — це рядки з поетичної посвяти поетеси Віри Кухарук майору Руслану Мазунову — бортовому авіаційному техніку 16-ї окремої бригади армійської авіації, який загинув поблизу м. Слов’янська у районі гори Карачун. Ця страшна подія сталася шість років тому — 24 червня 2014 року.
Із листа командування частини: «Близько 17.00 ракетою переносного зенітно-ракетного комплексу було збито вертоліт Мі-8МТ 16-ї бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗС України, що виконував політ на армійський блокпост біля гори Карачун. Вертоліт був уражений відразу після зльоту, вибухнув у повітрі і впав, палаючий, на землю. Екіпаж з трьох осіб та шестеро пасажирів, які були на борту, загинули.
Склад екіпажу: командир вертольота – підполковник Андрій Бєлкін, льотчик-штурман – капітан Дмитро Шингур, бортовий технік – майор Руслан Мазунов.
Також загинули солдат Олексій Волоха та старший солдат Олександр Кондаков. Ще четверо загиблих – співробітники СБУ.
Всі члени екіпажу нагороджені орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно)».
Екіпаж Бєлкіна був одним із найкращих у бригаді. Завжди працював злагоджено і професійно. І на цей раз поставлене завдання було виконано успішно. Екіпаж вертольота Мі-8МТ («63-й жовтий») доправив вантаж на гору Карачун і забрав групу фахівців Служби безпеки України, які встановлювали телекомунікаційне обладнання з метою моніторингу простору у районі гори Карачун.
За свідченням очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувались на двох легкових автомобілях та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс), вони втекли у напряму населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська. Ворог діяв підло та підступно.
Мама Руслана їздила на місце падіння вертольота, розмовляла з мешканцями навколишніх сіл. Люди залякані, нічого не розповідали. Надія Іванівна привезла шматки розплавленого заліза із вертольота, які зберігаються у музеї.
У 2017 році на місці загибелі екіпажу встановлено кам’яний хрест, на якому викарбовано імена загиблих та зворушливі слова: «А й правда — крилам грунту не треба. Землі немає, то буде небо…» (на знімку).
Льотчиків забирає небо, яке вони так любили. За словами мами, син із шкільної парти мріяв стати льотчиком і до своєї мети йшов наполегливо.
«Він був надійним другом. Мріяв стати льотчиком. Постійно складав паперові літаки, майстрував з кулькових ручок ракети. Ніколи не забував однокласників. Весело відсвяткували 15-річчя закінчення школи…», — згадує однокласниця Ганна Козійчук.
«Наш Руслан був завжди мрійником: де б ми не були, говорив, що буде літати, пролітатиме над селом і усім надсилатиме привіт. Завжди усміхнений, привітний, добрий, щирий, готовий допомогти…», — із спогадів однокласниці Вікторії Багінської.
Хвилюючі спогади класного керівника Володимира Петровича Захарця: «Руслан був особистістю… Дуже поміркований, завжди стриманий, ініціативний, винахідливий. У нього був сильний характер — сталевий стрижень, сила волі. Він багато працював над собою, додатково займався математикою, фізикою, фізичною підготовкою.
…Він любив людей. У школі та поза школою у нього було дуже багато друзів. Руслан був незвично чутливим – проймався усім, що чув чи читав, вмів співпереживати і втішити. Особливою рисою його характеру була жертовність і прагнення захищати людей. На жаль, так і сталося, що заради нашого мирного життя він віддав своє як воїн, захисник-миротворець».
Після закінчення Михайлюцької середньої школи Руслан вступив до Васильківського авіаційного училища. Мама згадує, скільки радості, гордості було у сина. Сім’єю їздили на прийняття військової присяги.
Надія Іванівна передала музею світлини, які відтворюють урочисті події того дня: ось Руслан зачитує текст присяги, ось він з батьками та сестрою Людою. Серйозний, стрункий, у кирзових чоботях – і до цього потрібно було звикати.
Цього року мені вдалося поспілкуватися з друзями Руслана по службі.
Саша Стасюк згадує: «Ми нелегко звикали до курсантського режиму. Це і життя у казармі, де 120 осіб, і складна навчальна програма, наряди, заняття на полігоні. Вражала витривалість Руслана — він ніколи не скаржився. Дивувала у деяких випадках його непідробна правильність, фанатичне захоплення вертольотами — хотів усе вивчити досконало, якби міг, то й ночував би у гвинтокрилі. Завжди робив усе на совість. Надійний, хороший друг. Він був зразком для одногрупників».
Багато теплих слів про Руслана сказав і Віктор Добрянський: «Ми служили разом у Бродах, були, як миротворці, у Ліберії. Професіонал своєї справи, надійний, добрий, людяний. Надзвичайно скромний, мовчазний, ніколи не «висовувався».
Роки, проведені разом на службі, – незабутні. Ми разом літали, коли працювали у Ніжині, у Державній службі з надзвичайних ситуацій. Виїжджали вахтовим методом на відповідальні завдання по всій Україні: Крим, Карпати, Донецька, Луганська області…
У 2013 році були в Луганському аеропорту. Хто б міг подумати, що через рік він перетвориться на руїни…
Напередодні страшної події, 23 червня, ми розмовляли з ним телефоном. Руслан жалкував, що не може провести в останню путь наших друзів- вертольотчиків, які загинули під Харковом…».
Збір спогадів побратимів Руслана розпочато. Я думаю, що друзі відгукнуться.
Мама, Надія Іванівна, передала спогади вчителів, однокласників до музею: «Що я можу додати до гарних слів його друзів, вчителів? Усе вірно, а для мене він — найкращий син, добрий, уважний. Таким житиме у моїй душі. Вертольоти його побратимів пролітають над селом, а мені здається, що то Руслан. Я вірю, що він повернеться…».
Герой АТО, майор Руслан Мазунов повертається до нас у спогадах. Він житиме вічно у наших серцях.
Лідія ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник
Музею пропаганди.