Маріуполь став великою випаленою раною України. Тисячі вбитих людей, знищені будинки, зруйновані життя. Росіяни нещадно обстрілювали місто, намагаючись стерти його з лиця землі.
Шістдесятитрирічна Ірина Любарська — маріупольчанка, яка пережила всі ті жахи. Однак разом із родиною змогла вирватися з міста та приїхати на Хмельниччину, у село Пашуки.
«Навіть подумати не
могли, що війна набере
таких шалених обертів»
До 24 лютого Ірина Леонідівна зі своїм 43-річним сином Віталієм, який з дитинства має другу групу інвалідності, та 18-річною онукою Іриною проживали у багатоквартирному будинку, розташованому неподалік, за 5 хвилин ходьби від металургійного комбінату імені Ілліча.
На той час жінка обіймала посаду голови правління ОСББ й опікувалася одночасно вісімнадцятьма будинками. Згадує, роботи вистачало, адже Маріуполь в останні роки дуже стрімко розвивався.
— Адміністрація міста завжди йшла назустріч мешканцям Маріуполя й постійно проводила серед ОСББ грантові конкурси мініпроєктів, які допомагали упорядковувати будинки й робити капітальні ремонти, змінюючи їх на краще. Так, приміром, наш будинок, зведений у далекому 1936 році, почав виглядати більш стильно, сучасно та затишно. Але так було до 24 лютого. Нині від нього залишились лише обгорілі стіни, — розповідає пані Ірина.
За словами маріупольчанки, вона ще задовго до початку повномасштабного вторгнення чітко усвідомлювала, що загострення ситуації на Донбасі є неминучим, проте ніколи не припускала, що почнеться справжня війна.
— Десь за тиждень до 24 лютого у Донецьку відбувалися провокації з боку росії. Вони обстрілювали самі себе й розповідали про те, що ці злочини скоює саме українська сторона. Пізніше на тлі загострення окупаційна влада так званих «народних республік» заявила про організацію масового виїзду місцевих жителів з ОРДЛО до рф, а сам очільник «днр» пушилін на головному пропагандистському каналі відкрито говорив про те, що війна все-таки буде. Але я навіть подумати не могла, що вона набере таких шалених обертів, — зазначає Ірина Леонідівна.
«Топили сніг і готували
їжу на багатті»
З 24 лютого до 1 березня родина Любарських, попри вибухи, продовжувала ночувати у власній квартирі на четвертому поверсі. Заклавши вікна книгами та мішками з піском, усі члени сім’ї сподівалися, що обстріли й авіанальоти невдовзі припиняться.
— Спочатку російські війська атакували лівий берег Маріуполя, стовпи вогню та чорні хмари диму ми бачили з вікон свого будинку. Потім вони сконцентрувалися на комбінаті імені Ілліча. Здебільшого це були авіаудари: ворожі літаки скидали десятки бомб на промислове підприємство. Зрозуміло, що ми усе це чули й за усім спостерігали, нам дійсно було дуже страшно, — пригадує пані Ірина.
Коли у будинку зникло опалення, електрика і вода, жінка разом із близькими вирішила спуститися у холодний підвал, де уже ночувало чимало людей. Щоб хоч трохи зігрітися, мешканці будинку почали приносити до підвального приміщення ковдри, подушки, теплий одяг. Продукти харчування купували у їдальні, яка знаходилася поруч, а за водою під ворожими обстрілами ходили до криниці.
— Магазини у березні вже не працювали, але їдальня ще деякий час «трималася на плаву». Саме там ми купували свіжоспечений хліб та напівфабрикати, а пізніше — і крупи. Цю їжу ми готували на відкритому багатті на вулиці, а коли закрилася і та їдальня, на багатті смажили навіть пампушки. Питної води не вистачало, доводилося топити сніг. Погода ж тоді була холодна, стовпчики термометра опускалися до -16, тож і сніг, і лід був, — додає маріупольчанка.
«На моїх очах згорів
і наш будинок»
Тим часом обстріли ставали дедалі сильнішими, а снаряди летіли прямо у будинки.
— Спершу снаряд «приземлився» за 10 метрів від нашого підвалу, знищивши нежитлове приміщення. Згодом російська ракета повністю зруйнувала третій і четвертий поверхи одного з під’їздів нашого багатоквартирного будинку. Ми з сусідами самостійно гасили пожежу й намагалися врятувати хоч якісь речі, та все було марно: бурхливе полум’я випалювало усе на своєму шляху.
Щодня ставало лише гірше. Ворожі снаряди влучали у прилеглі будівлі, а вже 31 березня на моїх очах згорів і наш будинок, — розповідає жінка.
Коли дим від пожежі почав стелитися по підвальному приміщенню, пані Ірина з сім’єю та сусідами перемістилися у вцілілі гаражі й стали чекати ранку.
— Уже о 6-й годині ми прокинулися від дуже гучного вибуху й нестерпного крику. Як з’ясувалося, ворожий снаряд влучив прямо в один із гаражів. Другий повністю знищив не лише будівлю, у якій ми ночували, але й автомобіль, на якому планували виїжджати з міста. До того ж, загинуло троє невинних людей, — згадує Ірина Леонідівна.
«Вісімнадцять кілометрів
йшли пішки»
Залишившись без даху над головою, речей, ліків та документів, родина Любарських разом з іншими мешканцями будинку вирішили переночувати у підвалі покинутої їдальні, а вже наступного дня вирушили до місця, звідки можна було виїхати на підконтрольну Україні територію, у селище Мангуш.
— Довелося 18 кілометрів йти пішки. Усього нас було 19, зокрема кілька дітей. Серед нас були й поранені, 83-річна жінка та дві людини на візках. Деякі з них благали залишити їх на півдорозі, але зрештою ми подолали цей шлях та згодом дісталися невеликого селища, — ділиться спогадами маріупольчанка.
У Мангуші Ірина з родиною й кількома друзями провели близько двох тижнів, а потім, скориставшись допомогою небайдужих волонтерів, змогли виїхати до Запоріжжя.
— Коли опинилися у місті, не змогли стримати сліз, адже відчули, що ми нарешті на рідній землі, у себе вдома. Лише тоді настало усвідомлення, крізь яке пекло нам довелося пройти і як нам пощастило, що залишилися живими.
Уже у Запоріжжі я зателефонувала своїй кумі, яка теж донедавна мешкала у Маріуполі, а потім переїхала на Шепетівщину, і домовилася про те, що приїдемо до неї, у село Пашуки, — продовжує переселенка.
«У Шепетівці я зустріла
неймовірних людей»
Діставшись Пашуків, родина Любарських згодом знайшла затишний будинок для постійного проживання, отримала грошову державну допомогу та відновила втрачені документи.
— Після нашого приїзду мешканці села й волонтери привезли нам багато різних продуктів, необхідні речі побутового вжитку: ковдри, посуд, усілякий одяг. Пізніше добрі люди поділилися з нами саджанцями, розсадою і насінням, а старенька бабуся, яка проживає поблизу, подарувала козу. Я справді не очікувала, що нас так добре зустрінуть, — розповідає пані Ірина. — Тут проживають надзвичайні, доброзичливі люди.
Зараз жінка і сама активно долучається до волонтерської діяльності. Уже протягом кількох місяців вона на постійній основі допомагає Шепетівському благодійному фонду «Неймовірні люди».
— Я по життю завжди була досить ініціативною людиною, тому не могла просто сидіти у чотирьох стінах. У мене через бездіяльність уже починав «їхати дах», і тут я дізналася про шепетівський благодійний фонд та запропонувала його директорці Руслані Ребекевші свою допомогу.
Тепер я — частинка великої команди, пакую продуктові набори людям, які, як і я, в один момент втратили все, – зазначає жінка й додає: – Сьогодні я нарешті знову знайшла себе, друзів, однодумців. Усі ми, як ніколи, цінуємо кожну мить життя.
Аліна БОДНАРУК.