Так сказав мені при зустрічі давній знайомий, старший солдат Василь — мешканець одного з приміських сіл, який на передовій з березня 2022 року, воює за нашу свободу і незалежність.
Про нього розповідала торік, коли він повернувся із заробітків у Польщі. Хоча проживав там уже кілька років, мав добрі заробітки, міг би і далі працювати. Поляки оцінили його майстерність, вміння, «золоті» руки, бо будь-яку роботу з ремонту, будівництва міг виконати якнайкраще.
На Різдво приїздив додому, а після свят знову повернувся за кордон. Коли росія 24 лютого 2022-го віроломно напала на Україну, не зміг там бути. Своєму роботодавцю, пану Томашу, сказав, що піде боронити свою Україну, своїх двійко дітей. Бо не допустить, щоб рідну землю топтали московські орки.
Поляк подякував Василю, купив дещо з амуніції, підвіз своїм транспортом до кордону, а це близько двохсот кілометрів. А на прощання сказав: «Якщо боронитимеш Україну, значить захищатимеш і Польщу. Після перемоги повертайся..». І вже тоді Василь йому відповів, що після перемоги і в Україні буде багато роботи, особливо у будівництві й відновленні.
Після тієї зустрічі минуло більше року. Аж раптом у центрі міста знову побачила Василя — змужнілого, з обвітреним обличчям. Він повільно йшов вулицею, накульгуючи на ліву ногу.
Привіталися. На запитання: «Як ти?», відповів:
— Воюю під Бахмутом. Але трохи зачепило, контузило, тому проходив лікування, реабілітацію. Лікарі, низький їм уклін, врятували мою ногу, хоча шанси буди невеликі.
Хочу тепер до своїх хлопців повернутися, на передову. Хоча, якщо і є пекло на Землі, то воно там, щодня… Кілька днів був з родиною, натішився дітьми. За рік дуже скучив, вони так виросли, подорослішали. Як міг, заспокоював маму і дружину. Пообіцяв їм, що обов’язково повернуся додому з Перемогою. А завтра уже їду на фронт…
Василь розповідав, що у їхньому підрозділі і командири, і бійці — як одна сім’я. Із багатьма побратимами він звільняв Сумщину, Харківщину. А тепер, як кажуть, вгризаються у землю Бахмуту, який уже став містом-привидом. Але захисники борються за кожну п’ядь землі. То відступають, то наступають, але тримають оборону. Василь каже, що найтяжче на війні — втрачати побратимів.
— Зі мною з перших днів воював Сергій, йому було лише 23 роки. Закінчив технікум, працював, а після початку війни відразу вступив до лав ЗСУ. У перервах між боями хлопець любив говорити про минуле, згадував батьків, рідних людей. Ще коли навчався у сьомому класі, у нього померла мама. Батько більше не одружувався, щодня телефонував синові, який був його єдиною надією.
Сергій мріяв одружитися з коханою Оксаною, побудувати дім, обов’язково над річкою, посадити сад і виховувати дітей. Усе мені казав, що я щасливий, бо маю сина і доньку, а для нього це поки що мрія.
Сергій був дуже добрим і енергійним, повсякчас наказував мені, щоб я беріг себе для родини: «Не лізь поперед батька в пекло, бо ж як будуть діти без батька…». А я, навпаки, старався під час обстрілів прикривати Сергія.
Але одного дня рашисти нас поливали вогнем з усіх видів зброї. Наш підрозділ опинився в епіцентрі бою. Того дня були великі втрати, загинув і Сергій. Я ж отримав поранення. Ніби втратив молодшого брата і він постійно зараз у моїх думках. Кілька разів розмовляв з його батьком, але бракує слів, аби заспокоїти чоловіка. Нестерпно боляче, що такі молоді хлопці йдуть у засвіти. Саме на таких і тримаємося. Будемо мстити ворогу за усіх полеглих побратимів.
Але хочу вам сказати, що тут, у далекому тилу, складається враження, що війни для багатьох немає. Ніби в інших світах живуть. Але ця війна має бути на всіх одна.
Днями зустрів колишнього товариша, він якраз повернувся із Закарпаття, де відпочивав з дружиною. Каже: «Чого я знову туди попруся? (тобто на передову) Адже маю поранення і можу відмовитися». А я йому у відповідь: «Таких, як ти, хитрих, є чимало. А хто буде там воювати?».
Звісно, у кафе, ресторані добре сидіти — там затишно, не падають на голови бомби, снаряди, не летять міни, не свистять щохвилини кулі. Наостанок йому сказав: «Якби усі були такими, як ти, то України уже не було б». Це мене дуже образило і досі гнітить.
Про війну можна говорити, але не сидячи на дивані перед телевізором, або «у телефоні». Мене зрозуміє той, хто побував на передовій, спав по кілька годин, або й не спав, місив болото в окопах, не встигав поїсти між боями і обстрілами. Адже саме така «проза» війни…
Слухала Василя і відчувала й свою вину перед цим мужнім чоловіком. Коли прощалися знову, як і у березні минулого року, сказала йому, що обов’язково зустрінемося після Перемоги.
Ще раз переконуюся: на таких, як Василь, тримається Україна, ЗСУ. З такими воїнами, які безмежно люблять свою рідну землю, обов’язково переможемо!
Все буде Україна!
Світлана МОРОЗ.