П’ятнадцятого липня минуло шість років з дня загибелі у зоні АТО шепетівчанина, старшого сержанта 24-ї механізованої бригади Максима Олександровича Коваля. Шість років болю, смутку…
«Душа болить, серце розривається…», — ці слова його мама, Наталія Анатоліївна, сказала 6 років тому, під час нашої першої зустрічі в музеї. Ці слова вона може повторити і сьогодні. Материнські рани не заживають, материнська пам’ять береже кожен життєвий крок сина.

А життєва дорога її Максима була дуже короткою – кілька місяців він не дожив до 21-го року (народився 9 жовтня 1993 року). Навчався Максим у школі-гімназії, на відмінно закінчив 4-й клас. Ріс доб­рим, ввічливим, привітним, слухняним хлопчиком. Він був розрадою і для мами, і для бабусі Софії Миколаївни та дідуся Анатолія Павловича. Адже жили вони у батьківській хаті, усі разом ростили Максима.
Мама, як святиню, береже листівку, виготовлену сином у початкових класах до Дня матері з такими побажаннями: «Дорога матусю, бажаю тобі здоров’я, злагоди та миру! Щоб ти ніколи не плакала і була щаслива! З повагою та любов’ю твій син Максим».
Ці слова не можливо читати без сліз, у них відображена добра, щира вдача сина, його повага і любов до мами, бажання завжди захищати її. Він завжди допомагав по господарству, любив порядок та затишок у домі. З кожним роком ставав все більшою надійною опорою для рідних. У всіх життєвих питаннях він радився з мамою, вони були щирими друзями.
Лише хороші спогади про Максима залишились у вчителів. Він з повагою ставився і до старших, і до однокласників. Класний керівник О.В.Кравчук згадує, що Максим цікавився географією, історією, хотів бути солдатом, миротворцем, читав багато книг на військову тематику.
Після успішного закінчення 9-го класу юнак продовжив навчання у Славутському обласному спеціалізованому ліцеї-інтернаті з поглибленої підготовки учнів у галузі освіти. Мамі з ліцею надходили подяки за гарне виховання сина.
Незважаючи на те, що глибоко у душі Максим хотів бути військовим, та, на переконання рідних, обрав мирну професію. Він вступив до біотехнологічного факультету Подільського державного аграрно-технічного університету, де навчався з 2010-го по 2013 рік. І тут юнак проя­вив себе з найкращого боку. Викладачі підкреслюють його старанність у навчанні, вихованість. В університеті його характеризували так: «Був спокійним, «домашнім» хлопцем з твердим характером…».
У житті бувають події, які змінюють усе. Такою подією для Максима стало непохитне рішення стати солдатом-контрактником. Тож Максим переводиться на заочну форму навчання.
Це рішення було ухвалене у надзвичайно складний час. Саме тоді вирували події на Майдані у Києві, Росія анексувала Крим. Хвиля патріотизму у 2014 році серед таких юних, як Максим, була надзвичайно високою. Захищати рідних, близьких, захищати Україну – такий був порух душі юнака-патріота.
Четвертого березня 2014 року Максим їде у Львів. Службу розпочав у 24-й механізованій бригаді у Яворові. Зберігся квиток на потяг до Львова. Це був квиток в один бік, адже до Шепетівки він більше не повернувся…
Через тиждень Максим склав присягу, йому було присвоєно звання старшого сержанта. Вже у квітні бійці 24-ї механізованої бригади вирушили на Схід, захищати Україну. Так Максим потрапив у пекло війни.
Збереглися світлини. Юнак у військовій формі з автоматом в руках, в очах — рішучість і тривога. Їхній батальйон тримав оборону на блокпос­тах біля Бахмута (Артемівська). Максим часто телефонував рідним, заспокоював, що у нього все добре, військова справа подобається і що після закінчення АТО він залишиться в армії.
Перші безповоротні втрати 24-ї механізованої бригади припадають саме на пекельне літо 2014 року. Гинуть зовсім юні, необстріляні бійці — такі, як Максим, яким жити та жити, радіти життю, кохати, народжувати дітей…
До «Книги пам’яті полеглих за Україну» за станом на 1 березня 2020 року внесено 4270 загиблих військовослужбовців. Це жахлива цифра, за нею — людські життя…
Кому зараз важко, відкрийте цю книгу, подивіться на усміхнені та серйозні молоді обличчя. Їх забрала війна. Шість років тому слово «війна» намагалися не вживати, називали АТО, потім — ООС. На даному етапі — «російсько-українська війна», яка, на жаль, триває. Сумні повідомлення про бойові втрати продовжують надходити мало не щодня.
Ми не повинні бути байдужими. І сьогодні, згадуючи Максима, ми розділяємо горе його мами, його рідних. Ми розділяємо горе усіх матерів, які втратили своїх дітей. Вони несуть світлу пам’ять про своїх синів щодня, щохвилини. Обов’язок кожного українця — пам’ятати, не забувати тих, хто віддав своє життя за наш мир і спокій.
Пам’ять про Максима Коваля бережуть шепетівчани. У школі-гімназії 18 березня 2015 року відкрито меморіальну дошку пам’яті Максима. Першого вересня того ж року меморіальну дошку встановили у Славутському спеціалізованому ліцеї-інтернаті.
За рішенням сесії Шепетівської міської ради вулицю і провулок ім. 40-річчя Жовтня перейменовані. Тепер вони носять ім’я Максима Коваля.
В експозиції «Борці за Україну», що розгорнута у краєзнавчому музеї, зберігаються фото, документи з життєпису Максима Коваля. На світлинах він назавжди молодий… Тут проводяться уроки пам’яті, виставки, приурочені патріоту-земляку, безстрашному воїну, захиснику рідної землі, герою. Тут пам’ять про нього житиме вічно.

Л.ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник
Музею пропаганди.