Хоча «вік» Шепетівки перевищує 400 років, проте споруд, які «пам’ятають» славні часи Богдана Хмельницького, Івана Мазепи чи Коліївщини, у місті не залишилося зовсім.І винна у цьому не стільки людська безгосподарність чи неповага до старовини, як пожежі, які регулярно спопеляли наш край.
У XVII столітті найбільше шепетівських будівель та довколишніх споруд горіло, коли Південно-Східну Волинь охопили події Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Передісторія цього така.
Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої проти «бунтівника» та його козаків, польський король Ян ІІ Казимир навесні 1649 року перейшов у наступ проти Хмельницького. Головне військо Речі Посполитої під проводом самого короля виступало з Волині. Його головнокомандувачем король призначив шляхтича Анджея Фірлея.
Так склалося, що у травні Шепетівщина була своєрідною «сірою зоною» – місцевістю між польськими та козацько-повстанськими силами, на яку не поширювалася влада жодної зі сторін. Тож коли сюди добралися «люди Фірлея», тут їх зустріли «диверсійні групи» гетьмана Хмельницького.
У перший день літа, надвечір, польський загін на чолі з літинським старостою Александером Суходольським, після успішного бою з козаками любартівського полковника Івана Донця під Сульжинцями (нині с. Сульжин), спалив Судилків та Шепетівку. На той момент козаки уже відступили у напрямку Любара. За іншими даними, обидва поселення спалив 2 червня «відділ Чарнецького».
А у ніч на 5 червня дві тисячі польських вояків під командуванням Лукаша Гулевича із трьох сторін підпалили Хлапотин (нині с. Красностав на Славутчині). Його захисники – козаки на чолі з полковником Звягельського полку Михайлом Тишею – із втратами (загинуло понад 2 тис. осіб) відступили через став. Тієї саме ночі польські агресори «пустили півня» й у село Корчик (тепер – складова Шепетівського району).
З тих пір й до початку ХІХ століття у Шепетівці мало що змінилося. Як і раніше, продовжувала переважати дерев’яна забудова, а споруди з каменю були радше винятком, ніж загальнопоширеним явищем. Отож не обійшлося без нових пожеж.
Вельми резонансним називали займання 42 єврейських осель у 1835 році, внаслідок чого без даху над головою залишилось 143 чоловіки та 150 жінок. Подейкували, що винуватцем біди став хтось із родини Гершка Кучера, котрий залишив розпечене вугілля біля пічки.
За спостереженнями дослідника Йоханна Петровського–Штерна, подібні пожежі на Волині часто траплялися на весняні чи осінні свята, коли більшість євреїв залишали їжу на печі, а самі йшли до синагоги на святкову літургію. Коли вогонь сягав даху, вітер підхоплював і розносив іскри, роздмухуючи полум’я. Так займалися цілі вулиці.
До речі, того саме року ще одне епічне займання сталося у Судилкові – вогонь знищив 40 єврейських осель, 10 християнських помешкань і 10 урядових будівель. Цікаво, що власники Шепетівки та Судилкова, а саме Сангушки та Грохольські, не мали змоги (як це часто робили володарі приватних містечок у інших регіонах) звільнити погорільців від податків чи надати їм фінансову допомогу. У кращому випадку вони виділяли кожній єврейській родині близько центнера зерна і дозволяли рубати на відбудову осель дерева у своїх лісах.
Часто потерпали від вогню і різні культові споруди. Так, 30 серпня 1887 року пожежа дуже пошкодила комплекс парафіяльної церкви Шепетівки, яку спорудили 1792-го у районі, що його нині називають «старим центром» міста. Але незабаром більшість «причтових споруд» цього культового закладу (Свято-Михайлівської церкви) оперативно відбудували за кошти цукровара та коняра, графа Юзефа-Альфреда Потоцького. Втім, згодом храм таки вигорів ущент. Це трапилося у середині 1920-х.
Ну і, звісно, усілякі періодичні займання добряче «підкорегували» й архітектурні «обличчя» найдавніших промислових підприємств Шепетівщини. Для прикладу згадаємо уже «хрестоматійну» пожежу 1905 року на місцевому цукрозаводі. Старожил Федір Мусейчук, котрий 1939-го на ньому ще працював, згадував, що сила займання була такою, що робітники навіть вистрибували через вікна, падали на електричні дроти і гинули. А під час однієї з аварій на цукровому загинули 55 осіб, а ще 25 зазнали опіків.
Отож, упродовж XVIІ–XVIІІ століть середмістя Шепетівки неодноразово зазнавало руйнувань внаслідок пожеж і воєнних дій. У ХІХ столітті внаслідок розвитку промисловості, зменшення воєнних дій та запровадження протипожежних вимог розпочинається період активного цегляного будівництва. Все частіше замість дерев’яних будинків зводяться кам’яниці чи споруди з цегли. Однак через руйнування у часи Першої, а особливо Другої світових воєн, дореволюційні споруди у Шепетівці, за невеликим винятком, до наших днів майже не збереглися.
Володимир КОВАЛЬЧУК.