До початку 1940-х років вони поєднували український залізничний вузол Шепетівка із Здолбуновом, містом, яке входило до Польщі. У тодішньому ремонтно-будівельному управлінні Шепетівського відділку залізниці трудився Микита Зінчук. Пропонуємо ознайомитися зі спогадами цього чоловіка, які опрацював його син Леонід.
Більш давньою зі згаданих колій була широка. Її спорудили ще за часів Російської імперії. А у 1920-х, коли Польща та СРСР розділили західноукраїнські землі, між Здолбуновом і Шепетівкою з’явилася інша залізнична колія – дещо вужча, європейського розміру.
Тодішні вагони переміщувалися паровозами. Для забезпечення їхньої роботи була необхідна спеціальна логістика. Адже основним видом енергії для цього транспорту була пара. Один паровоз потребував її у середньому до 3 тонн. На одну добу – 42 тонни. Уявляєте, скільки для цього мало знадобитися води?
Відтак, уздовж залізниці від Шепетівки до Здолбунова, на проміжних станціях Славута, Кривин, Оженин й Івачків, діяли спеціальні станції водопостачання. Вони складалися із тампонажних колодязів, насосних станцій, водогонів, нагнітальних веж для води та водоналивних колонок, що нагадували лелек…
Крім того, для виробництва пари потрібне було паливо – високоенергетичне вугілля групи А. Його доводилось очищати від домішок та гранулювати до розміру 20-40 мм. «Типовий» паровоз потребував на добу до 5 тонн такого палива. Як відомо, при згорянні вугілля утворюється майже стільки ж шлаку. Його видаляли з топки паровоза через кожні 2-3 години роботи. Де? На спеціально відведених ділянках.
…На початку березня 1938 року мій батько отримав листа з будівельно-ремонтного управління Шепетівського відділку залізниці із запрошенням прибути на старе місце роботи. Прочитавши запрошення, він згадав, як весною 1932 року в тому ж управлінні йому й іншим робітникам, сім’ї яких проживали по селах, видали направлення на вступ до колгоспів. Членам тієї комісії батько сказав, що не має ні землі, ні коней, ні худоби, ні інвентаря. На що почув відповідь: «Якщо ти не хочеш йти в колгосп, то ми тобі «випишемо» безкоштовний проїзд, куди забажаєш – на Крайню Північ чи до Сибіру». Він, звісно, тоді зрозумів: це не запрошення, а наказ.
На той час ремонтно-будівельне управління розрослося. Вимоги теж зростали – крім якості робіт, вимагалося виконання норм і режиму дня. Все контролювала спеціальна комісія, яка оформляла навіть позови до суду на порушників. Терміни ув’язнення за вироками судів були значними.
…Батька вразило, як навесні 1938 року на станцію Шепетівка (приміськими потягами зі Здолбунівського, Новоград-Волинського, Козятинського, Ізяславського та Хмельницького напрямків) масово приїжджали родини ромів. Купи своїх речей вони складали прямо на пероні.
Залізничники разом із міліцією примушували тих ромів прибирати речі з перону. Старші й малеча, немов мурахи, тягнули їх за будівлю станції, де швидко облаштовували нове «звалище». Звичною стала картина: циган із циганкою та маленькою дитиною сидять на купі лахміття, а малеча й трохи старші з простягнутими рученятами просять милостиню у перехожих.
Допоки одних «кочівників» відправляли приміськими поїздами, на їхнє місце прибували інші. Так тривало до кінця квітня….
Після травневих свят до будуправління стали звертатися жителі Шепетівки з проханнями посприяти із ремонтами у домівках. Адже його фахівці виконували роботи швидко, якісно й за помірну ціну. Щоправда, мали право так «підробляти» лише після завершення робочого дня. Зароблене таким чином батько та його колеги витрачали на базарчику біля вокзалу на продукти. А у суботу, після роботи, могли й щось придбати для дому. Та й на смаколики дітям вистачало.
На залізничному вокзалі та біля нього завжди було багатолюдно. У вихідні та святкові дні – взагалі не пробитись. Траплялися й різного роду продавці, махінатори та… злодюжки. І це при тому, що на вокзалі та прилеглій території постійно чергувала міліція.
…Одного літнього дня, в суботу, після закінчення роботи виробничники дорогою додому зайшли на вокзал. Біля одного з кіосків там завжди збиралася черга. Батько з друзями теж приєднався до неї, щоб купити по 200 грамів печива і цукерок дітям. Він дістав гаманець, відрахував суму грошей і поклав його до кишені. Й тут відчув у ній чужу руку. Миттєво схопив злодія за передкістя, а іншою рукою наніс удар по руці з гаманцем.
Гаманець вилетів із руки злодія й впав на підлогу. Батько підвів голову, а на нього зверху дивилася небрита пика з нахабними очима. Навколо було людно. Розмахнутися, щоб вдарити злодюгу, не було можливості. Але ж поряд – незахищена щелепа. Удар вийшов короткий і точно в неї, тобто в пику!
Злодій, як мішок, повалився на підлогу. Нагодилася міліція. Крадій лежав на підлозі й кричав, що нібито мій батько витягнув у нього гаманця, ще й повторював: «Це мій гаманець!». Підійшли друзі та повідомили для міліції, що потерпілий – Микита Зінчук, десятник із рембудуправління. Міліціонер попросив усіх заспокоїтися, підняв гаманець і запитав у злодія: «Що в цьому гаманці?» Той відповів, мовляв, що точно не пам’ятає, яка там сума… Потім міліціонер запитав те ж саме у батька. Він назвав суму точно до копійки. Міліціонер виклав на прилавок гроші з гаманця, перерахував і віддав усе батькові. А злодія взяв за комір і повів до відділку.
…Наприкінці 1930-х РБУ Шепетівської залізничної дільниці не лише виконувало планові показники, але й у віддалених від логістичних шляхів райцентрах споруджувало хлібо- та молокозаводи. На початку 1939 року управління взялося за масштабну реконструкцію шепетівських паровозного та вагонного депо – споруд, збудованих ще у дореволюційні часи.
Одного погожого дня перед обідом робітників попередили, щоб затрималися, – буде мітинг. Під час обідньої перерви до приміщення депо зійшлися представники й інших виробничих підрозділів. Зайшли керівники та партійні працівники станції Шепетівка. Внесли стола, за який сіли начальник РБУ, голова комісії та секретар. Доповідач розповів про трагедію, яка сталася біля берегів Англії…
Туди, за наказом нацистського керівництва Третього рейху, прибув корабель із євреями. Їх відправили як рабів для… погашення існуючої державної заборгованості. Проте Англія відмовилася приймати людей в якості оплати, адже в договорі фігурували гроші, а не люди. Німці вивели судно у море й виштовхнули звідти євреїв. Англійська берегова охорона кинулася рятувати їх, але через значну відстань багато людей потонуло. Ось таким був перший нелюдський, звірячий оскал німецького нацизму.
…Кінець березня 1941 року. Ще з ночі на п’ятницю почав іти сніг. Мокрий і лапатий, продовжував він падати й у суботу вранці. Тому весь робочий персонал РБУ залучили до чищення від снігу залізничної станції Шепетівка й прилеглих територій. Тим часом у напрямку Здолбунова відправився приміський потяг. Цей паровоз був вищий від вантажного, бо мав три високі ведучі колісні пари. Відтак, після зупинки на станції він за короткий проміжок часу набирав велику швидкість. Отож, коли він виїхав за межі Шепетівки, через снігові замети почав збирати перед собою величезну снігову «гурбу» й втрачати швидкість. Далі – зупинився взагалі.
Скреготали об рейки колеса, чорний їдкий дим огорнув потяг і через щілини заповнив вагон. Пасажири закашлялися. Після зупинки паровоз здав назад метрів сто, а далі, набравши швидкість, поїхав вперед, розбиваючи снігову «гурбу».
Поки доїхали до зупинки Кам’янка, довелося не один раз зупинятися в лісі. У Кам’янці його обігнав вантажний потяг. Його вів німецький паровоз, кабіна якого була розписана німецькою атрибутикою. Він рухався колією європейського розміру. Вітром від вантажного потяга сніг із сусідньої колії трохи поздувало. Тому далі батько із колегами їхали уже без пригод.
У травні 1941 року з Шепетівки до Німеччини від’їздили групи німецьких працівників. Котрогось вечора, коли батько повертався з роботи до гуртожитку, побачив, як на пероні вокзалу одна з таких груп чекала на свій потяг. Німці дістали кишенькові ліхтарики й стали їх випробовувати. І тут несподівано з’явився парубок із цигаркою в зубах. Підійшов до німців й попросив, щоб дали закурити від ліхтарика. Ті спочатку не зрозуміли, що він хоче. А коли збагнули, що саме просить курець, почали сміятися і жартома тицяти йому ліхтарики, щоб «прикурив». Курець тикав цигаркою в скло ліхтарика, а прикурити, звісно, не міг.
За якусь мить німці загомоніли між собою. Поки сміялися з «курця», злодюги потягнули частину їхніх речей. Німці схаменулися і побігли по перону шукати того «курця». Не знайшли. Тим часом подали потяг. Вони мовчки завантажили у вагон рештки свого багажу.
Батько зі своїми колегами йшли до гуртожитку й згадували, як злодії, хитро відволікши увагу німців, обікрали їх. Ніхто з робітників, серед яких був і мій батько, ще не здогадувався, що зовсім скоро розпочнеться велике вторгнення німецьких військ…
Ще 22 червня 1941 року, починаючи з нуля годин, зі станції Шепетівка на захід відправлялися завантажені потяги, а із заходу прибували поїзди з обладнанням. Коли ж 23 червня батько та його колеги прибули на роботу, в конторі ремонтно-будівельного управління зауважили метушню. Там і почули – почалася війна! Тож усім була дана команда роз’їхатися по домівках і чекати розпоряджень. Їх мій батько так і не дочекався.
Леонід ЗІНЧУК, м. Славута.