Нині, у ХХІ столітті, килими вже не є показником багатства й стилю осель. Зовсім інакше, із великим захватом, ставилися до них на Шепетівщині раніше. Наприкінці 1920-х років тут навіть взялися відроджувати народний промисел килимарства, бо він почав поступово занепадати.
За цю справу рішуче взявся перший директор Шепетівського окружного музею Володимир КОЧУБЕЙ. Чоловік 1927 року поставив за мету уважно дослідити культові споруди й оселі місцевих жителів на предмет наявності там килимів – старовинних і не дуже.
І вже влітку 1929-го, судячи зі звіту місцевої музейної установи, в її “кустарному” підвідділі соціяльно-економічного відділу були представлені три зразки народних килимів. Ще трохи килимів й вибійчаних виробів експонувалося у культурно-історичному відділі музею.
Установа продовжувала збирати килими і надалі. “Поповнити збірку місцевих килимів та вивчати техніку килимарства в зв’язку з тим, що це виробництво зника”, – наголошував музей у плані роботи на 1931 рік.
На жаль, той, ще “кочубеївський”, музей не пережив Другої світової війни. Проте в інших місцинах України дослідження волинських і подільських килимів продовжилося, бо ці прикраси інтер’єрів залишалися предметами захоплень сотень тисяч людей.
Килими описували, їх класифікували, про них видавали книги. Одним із помітних видань став альбом “Українське народне мистецтво: Тканини та вишивки” (Київ, 1960 р.).
У цій книзі, зокрема, писалося: “Основа килима здебільшого конопляна, рідше льняна чи вовняна. Їх тчуть завжди із різнокольорової вовни. Гармонічні кольорові композиції килимів значною мірою залежали від забарвлення вовняних ниток, фарбування яких проводилось на місцях самими майстрами і в переважній більшості було виробничим процесом, який передавався з покоління в покоління. Фарбування здійснювалось головним чином рослинними барвниками, які одержували з рослин місцевої флори”.
Все нове – добре забуте старе, чи має першооснову в давнині. Відтак, ми переконані: настануть ще часи, коли мистецьки зроблені українські килими “під старовину” цінуватимуться не менше, ніж продукція “розкручених” світових брендів чи автомобілі останніх моделей.
Володимир КОВАЛЬЧУК.
Ілюстрація: традиційний волинський килим ХІХ століття (з альбому “Українське народне мистецтво: Тканини та вишивки” (Київ, 1960 р.)”.