П’ятдесятисемирічний В’ячеслав СОКОЛОВСЬКИЙ — підприємець зі Славути. До 2022-го — депутат Славутської міської ради. Залишив депутатство, аби стати командиром евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 10-го батальйону 3-ї танкової Залізної бригади, яка дислокується у м. Ярмолинцях.
На війну молодший сержант прибув зі своєю, по суті, автономною майстернею, обладнаною Нетішинською та Славутською громадами. Ось його розповідь.
— Майже все життя я працював у сфері виготовлення столярних виробів. Заснував невеличку майстерню з виробництва меблів. Останні кілька років перекваліфікувався на виготовлення проєктів.
Прийшла велика війна, і ми з побратимами, починаючи з 2014 року, стали потужно співпрацювати із ЗСУ. У нас волонтерський центр досить розвинутий — що у Славуті, що у Нетішині. А ще у нас був туристичний клуб, і ось на його базі ми займалися ремонтом та удосконаленням бронетехніки, яку потім відправляли тоді ще у зону АТО.
У нас сформувався такий колектив – мабуть чоловіків з 10, активних. Ми відтворювали, ремонтували, випробовували і обварювали додатковим захистом від кумулятивних снарядів машини (РТЛБ-тягачі) й відправляли їх на фронт. Вісім таких машин зробили, та ще два «КамАЗи»…
Після того у нас була практика у Миколаєві, де ми працювали з машинами у відрядженні й обладнували їх під евакуатори. Одне слово, досвіду багато було у співпраці з військом!
— Це все відбувалося після Майдану?
— Так.
— А як виникло бажання допомагати фронту?
— Перші дні війни у 2014 році всі ми були у військкоматі. Але ж вік… І, звичайно ж, штурмовики з нас уже ніякі. А тут виявилися досить корисними. Нам із бази зберігання надавали найбільш «вбиту» техніку.
Першу машину, яку нам дали… Прапорщик згодом щиро з нами поділився, що дав її спеціально, бо думав, що у нас нічого з того не вийде. Це був гусеничний МТЛБ — легкоброньований тягач. Ми зробили його і відправили на фронт.
— Ви таки зробили його?
— Так. Справа у тому, що спочатку, коли ми відправляли техніку, не все часом за призначенням доходило. Тому ми попросили, щоб її, техніку, забирали люди, які йдуть безпосередньо служити. Вони пояснювали нам усі «плюси» та «мінуси». Ми її доукомплектовували, у залежності від завдань, які бійці на ній виконували. То було ще під час АТО.
— У багатьох підрозділах вас знали?
— Знали. Зокрема, той же Звіробій, з яким я служив (наш комбат Петро Павлович Скиба, він тоді командував танковим батальйоном). Практично до аеропорту, де «кіборги» наші стояли, ми 3 чи 4 машини відправили. Ми з тими людьми безпосередньо спілкувалися уже після війни, вони до нас приїжджали. На початку повномасштабної до нас навіть дехто переїхав з Луганська і Донецька.
— Це було вже у 2022 році?
— Так. Ми завжди хотіли отримувати зворотну інформацію, де і як працювали наші машини. Ми навіть на кожній машині писали всередині номери телефонів, щоб хлопці могли нам зателефонувати і запитати, якщо виникнуть якісь проблеми. Бо техніка була вся стара, ламалася досить часто. Доукомплектовували ми її повністю, ще й відповідною літературою.
— Робили це своїм коштом?
— Так, звичайно. Ну, знаходились підприємці, та й ми самі – підприємці. Ну, і зв’язки певні були. Тому в принципі завжди вирішувалося все оперативно, за кілька днів — не було нестачі ні в робочих руках, ні з фінансами.
До речі, моя дружина займається ще з часів АТО, як парамедик за освітою, формуванням аптечок і забезпеченням ліків. Тому з початком повномасштабної війни, коли була гостра потреба в аптечках, донька з Польщі надсилала ліки, дружина тут збирала їх, шили аптечки із тканини і відправляли медикаменти на фронт. Вони й досі цією справою займаються.
А в самому Нетішині уже майже 300 автомобілів відправили на фронт. Як я сказав вище, у часи АТО ми відправляли техніку переважно на Донецький аеропорт.
— І почалася повномасштабна…
— Ми дуже швидко сформувалися. Я згадую ті дні з особливим теплом. Колосальна робота була зроблена буквально за два тижні: окопи, блокпости, зв’язок налагоджений, у нас навіть був свій квадрокоптер. Підготовка була досить потужна. Я досі, прийшовши у військо, вдячний за ту фахову, гарно організовану підготовку, яка знадобилася нам тут згодом.
Ми патрулювали місто з перших днів війни. До речі, наші «тероборонівці» затримали двох диверсантів. Це була досить ефективна робота. Тоді росіяни уже були під Києвом і ніхто не знав, куди вони ще підуть, «чекали» їх з усіх сторін.
Потім ми переключилися більше на волонтерські справи, тому що офіційна Славута не дуже підтримала нас, чомусь вона злякалася тієї тероборони. Будучи депутатом міської ради, я довгий час навіть не міг отримати зброю. Тероборону скасували практично через два місяці.
Ми зайнялись волонтерством, а потім я отримав від Петра Павловича Скиби відношення на службу. Наш Славутський ТЦК відмовив — мені ж було 55 років, та й із здоров’ям не усе гаразд. Але обмежено придатним я ще міг бути! Тоді звернувся в інший військкомат і потрапив нарешті на службу.
Хоча нашим славутським ТЦКашникам я пояснював, що ми їхали з повністю обладнаною майстернею – ми не їхали з порожніми руками. Я розумію, що штурмовик із мене дійсно уже ніякий. А от щодо ремонту техніки, то ми можемо дати трохи фори…
— І потрапили…
— …у свій танковий батальйон! Тут ми почали працювати на ремонті техніки — частина хлопців займалася ремонтом автомобільної техніки, частина — бронетехніки.
— Ви потрапили у свій 10-й танковий батальйон 3-ї танкової бригади?
– Ми кілька разів приїжджали сюди ще раніше як волонтери. Переганяли техніку, допомагали у її ремонті. У нас, у Славуті, є багато спеціалістів, уже відставників, які служили на Т-72, тож вони допомагали хлопцям розібратися, що й до чого. Тому що у ЗСУ призивали й трактористів, й тих чоловіків, які дуже давно служили. А з тих людей, які багато років провели в танку, була чимала користь завдяки їхнім порадам.
— І тоді Ви отримали запрошення зі своєю майстернею?
— Так, і залишилися ми тут, де займаємося переважно ремонтами. Щось вдається, щось не вдається… Ну, ефективність наших останніх виїздів до 90 відсотків доходить. Це досить непогано.
А колективи в ЗСУ, я скажу, — чудові! Є, звичайно, випадкові люди. Але загалом українці — то найкраща нація! Дуже багато є таких, як я, — віком 50+. Добре, коли вони саме при такій справі, тому що, самі розумієте, коли людині скоро буде шостий десяток, то не дуже й набігаєшся. А от якісь фахові роботи ми ще можемо виконувати не гірше, ніж молоді.
Крім того, ще й автомобілі «не першої свіжості» сюди надходять. Волонтери, як можуть, так їх і обслуговують. Але ж дороги розбиті страшенно! По-друге, якщо дорога під обстрілом, то там ніхто не зважає на швидкість і автомобілі доводиться ремонтувати постійно…
— Бувають і трофейні?
— О-о, ми мали чимало трофейної техніки. Особливо після осіннього наступу того «добра» вистачало. Це ж практично ті самі машини, що й у нас. Імпортної бронетехніки у нас нема. Ми, по суті, на тому воюємо, що у нас залишилося з радянської епохи. Але якщо екіпаж танка довіряє тобі, а ти довіряєш йому, тоді можна ефективно і швидко зробити свою роботу, інакше толку не буде.
— У хлопців робота одна — бити ворога!
— Так, звичайно. Якось набридали нам з однієї точки — постійно прилітало по дорозі. Комбат наш, він же танкіст «на всю голову», бо чотири війни пройшов, то сам сів у танк, виїхав на пряму наводку, розвалив те «гніздо» й повернувся щасливий.
Ремонтувати техніку доводиться завжди, тому що вона — моя ровесниця. От і ламається у ній усе, що можливо. Тому роботи у нас — «з головою»!
— Що хотіли б сказати землякам?
— Усі ми дуже втомлені, страшенно втомлені. Але у нас немає іншого виходу, ніж зібрати усе, що є, що залишилося, в кулак і здобути Перемогу. От і все.
— Хлопці, незалежно від віку, все одно вірять у Перемогу?
— А як же інакше її ще здобувати, якщо не вірити у неї? І не у напівперемогу. А повну, щоб уже більше ні нашим дітям, ні внукам не довелося служити в армії, ні, тим більше, йти на фронт. Слава Україні!
— Героям слава!
За матеріалами Українського радіо,
зокрема програмою «Герої»,
підготувала Олена КРАВЧЕНКО.