Дев’ятого травня 1945 року сусіди раділи, піднімали келихи за Перемогу, а серце Наталії Мартинчук із Рудні-Новенької Шепетівського району щеміло від болю. Де син Ананій? Чому від нього, з-під Берліна, нема жодної звістки?

Коли відповіді на жоден із численних листів до сина не дочекалася, попросила дочку Тамару написати його командиру. Підрозділ, у якому служив Ананій, очолював молодий і хвацький грузин Габороєв. Веселий, життєрадісний тбілісець. У неповний 21 рік – вже офіцер. Але і цей червоноармієць відписувати чомусь не квапився…

Минуло кілька тижнів. Уже й день 9 травня почав потроху забуватися. Аж якось, у будень, побачила на вулиці поштарку. А вона – невесела. І обличчя якесь кам’яне. Простягнула папірець. З військкомісаріату Шепетівки. «Извещение».

«Ваш сын, рядовой связист Мартынчук Ананий Николаевич…, проявив геройство и мужество, был умер от ран 26 апреля и похоронен на братском кладбище. В Германии», – прочитала Наталія. Поглянула на дату «похоронки». 21 травня.

Так, тяжке передчуття не підвело. А тепер… Як бути? Де ж та його могила? Як її відвідати? Адже у Німеччину – шлях далекий. Минуло ще трохи часу. Поштарка навідалася знову. Мовчки поклала на стіл іншу кореспонденцію. Нарешті – від Габороєва. І пішла.

«Здравствуй дорогая незнакомая Тамара!!! Я думал закончит войну с Ананием и поехать к вам в гости. За тебя, Тамара, он мне часто говорил. Но… Проклятый смерть отнял его от меня. Я остался после него как сирот», – було написано там.

Наприкінці квітня 1945 року, під час вуличних боїв за Берлін, німці смертельно поранили Ананія у живіт. Його відправили у госпіталь. Після того Габороєв зі своїм бійцем-зв’язківцем більше так і не побачився.

Так війна відняла у Наталії сина, в Тамари – брата, а у Габороєва – друга.

Володимир КОВАЛЬЧУК.

Світлини надав Петро СЕМЕНЮК.