29 квітня – четверта річниця загибелі героя АТО, бійця
легендарного 90-го батальйону Ревазо Шотаєвича Циклаурі

Ревазо загинув під час бойових дій у промзоні Авдіївки, у бою, який тривав дві години. Це був особливий бій – ближній. Ворог знаходився за 40 метрів від наших воїнів. Вони чули їхні голоси. Ревазо відбивав ворожі атаки з кулемета, який строчив безперебійно. Не один чужинець загинув, ворог запросив тиші, та це тривало недовго. За 20 хвилин почався мінометний обстріл, осколок міни смертельно поранив Ревазо у шию.
Про цей бій, про мужність та відвагу Ревазо Циклаурі, як одного з кращих стрільців на лінії розмежування, пам’ятають побратими. Він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Про його доброту, чуйність і щиру веселу вдачу пам’ятають рідні, його донечки Сона і Єва.
Пропонуємо вашій увазі спогади молодшого брата Ревазо Циклаурі — Олександра, військовослужбовця Збройних Сил України.

У нашій сім’ї було четверо дітей, я – наймолодший. Ревазо старший за мене на п’ять років. Наше дитинство тісно пов’язане з Грузією (наш батько Шота Ревазович – грузин) і з Україною (мама Лідія Олександрівна – із с. Михайлючки Шепетівського району). Здавалось, українське село Михайлючка і грузинське село Лапанкурі настільки зблизилися, що ми часто подорожували за маршрутом Україна–Грузія, і навпаки.
Брата назвали на честь грузинського дідуся Ревазо, а мене – на честь українського дідуся Олександ­ра. У Грузії ми по-особливому відчули тісний родовий зв’язок, родову підтримку, родовий обов’язок. Тому, коли загинув мій батько, а це було у 1997 році, у тому ж році помер мій брат — інвалід дитинства Тимур, Ревазо і мою старшу сестру Катю залишили у Грузії підтримувати згорьованих рідних, особливо бабусю, допомагати вести господарство. Воно було велике: виноградники, вівці, свині. Я ж з мамою поїхав в Україну, бо тут хворіли мамині батьки.
Ревазо любив і Грузію, і Україну. Не дарма його називають українським грузином. Він народився в Україні (так склалися обставини) і до шести років жив у Михайлючці. Українська бабуся його ніжно називала Ромашкою.
Грузинський період нашого спільного життя тривав недовго. Коли я поїхав з Грузії, Ревазо було 10 років, а мені — п’ять. Запам’яталось фото: ми з Ревазо у Грузії стоїмо, тримаючись за руки.
Міцну руку підтримки брата, його надійне вірне плече я відчував все життя, навіть на віддалі. Під час розлуки ми листувалися. Він швидко освоїв премудрості ведення сільського господарства у Грузії, я – в Україні. Ревазо хвалився, що навчився стріляти – дядько і дід брали його на полювання. Також пишався, що навчився їздити верхи. Я ж розповідав про чудову рибалку у Михайлюч­ці, походи до лісу, і звичайно ж, про своє захоплення малюванням.
Ревазо після служби у грузинській армії, де він був сержантом, приїхав до Михайлючки. Йому виповнився тоді 21 рік. Це була незабутня радісна зустріч. Я був підлітком, тож підтримка старшого брата мені була особливо потрібна. З ним можна було відверто говорити про все.
Ревазо вмів дати пораду, морально підтримати. Ми разом займалися спортом, ходили на дискотеки, які інколи завершувалися сільськими бійками – хто сильніший. Ревазо завжди перемагав. Він вчив і мене прийомам рукопашного бою. Адже в Грузії брат займався дзюдо, брав участь у багатьох змаганнях, мав багато медалей. Його наказ і кредо я запам’ятав на все життя: «Умій за себе завжди постояти, залишайся самим собою, не підлаштовуйся ні під кого, не дозволяй себе принизити». Будучи у Михайлючці, він продовжував займатися їздою верхи, ходив на полювання.
Мій брат мав горду грузинську вдачу, запальний характер, але ніколи не дозволяв собі когось принизити. Ревазо любив життя, любив людей. Він був душею будь-якого товариства, знаходив слова і для старших, і для молодших.
Глянувши на нього, відразу хотілось посміхнутися – богатир, важив до 130 кілограм, мав дуже добрі, по-дитячому замріяні очі. Його оптимізм захоплював кожного, так само як і його гумор – він знав безліч анекдотів. А ще він любив готувати грузинські страви, усіх частувати ними і грузинським вином. Він прагнув бути матеріально незалежним, постійно їздив на заробітки, любив будівельні роботи. Він завжди знаходив час для мами, щоб допомогти їй по господарству. Маму він дуже любив.
Я пишався і пишаюся своїм старшим братом, дуже любив його. Від нього йшла енергія добра, любові, сили, упевненості. Таким він назавжди залишиться у моїй пам’яті. Не вис­тачає мені тебе, рідний брате…
Я вдячний усім, хто береже пам’ять про Ревазо. Зокрема і працівникам Музею пропаганди міста Шепетівки, де є куточок пам’яті Ревазо, зберігаються його особисті речі, спогади побратимів. Його іменем названа вулиця у Шепетівці, у Михайлючці відкрито меморіальну дошку.
Ці святі зернини вшанування земляків створюють велику світлу вічну пам’ять герою АТО Ревазо Шотаєвичу Циклаурі.

Матеріали підготувала, спогади записала Лідія ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник Музею
пропаганди м. Шепетівки.