Не кожному доля дає змогу оглянути з висоти прожитого віку пройдений життєвий шлях, завдовжки у століття. А нашому краянину Василю Федоровичу Дудці відміряно його щедро. Й відлік тому дала провідна зірка над Старими Бейзимами у далеку зимову пору 24 січня 1922 року.
Розмовляючи з ювіляром-довгожителем, мимоволі проймаєшся повагою до його стійкості, витривалості, душевного спокою, оптимізму і чіпкій пам’яті, у якій закарбувались всі випробування й пережиті важкі часи його покоління.
— Я з біднят, як у наш час казали. Батько був колійним наглядачем на залізничному переїзді, мати теж там працювала. І жили там же, у «будці», тобто у службовому приміщенні, що неподалік Старих Бейзимів. І нас, дітей, у сім’ї четверо було, — неквапом і вдумливо розповідає про далеку тепер для сучасників свою минувшину Василь Федорович.
Що й казати, важке дісталось довгожителю оте босоноге дитинство — голодне, тривожне. Й досі у пам’яті спливають роки, коли до їхнього помешкання забрідали зголоднілі біженці з сусідніх Бейзимів, Ліщан та просили окраєць хліба, якого не було. Дорогою вони непритомніли, помирали…
А як забути те, як хлоп’ям ходив збирати колоски у полі і як наглядач, що на коні зненацька налетів, полоснув по спині нагайкою. А дорогоцінний трофей з дитячої торбинки висипав у молотарку, у «закрома Родіни»…
Продовження читайте у №3 “Шепетівського вісника” від 19 січня 2022 року.