ГОЛОВНА СТОРІНКА Історія Як у душі Потоцького «мисливець» переміг «цукровара»

Як у душі Потоцького «мисливець» переміг «цукровара»

205 переглядів

На зламі ХІХ і ХХ століть пристрасть власника Шепетівської цукроварні Юзефа Потоцького до плекання лісів та мисливства зблизила його із аристократичними родинами різних країн світу. Навіть імператор Російської імперії Микола Другий під час подорожей залізницею неодноразово зупинявся на Шепетівщині, де слухав розповіді цукровара про пережите на полюванні у різних кінцях світу, плани щодо розведення диких тварин, а також милувався опудалами впольованих птахів і звірів.

1888 року відбувся розподіл Острозької ординації між князем Романом Сангушком та його єдиною донькою Марією, дружиною графа Альфреда Потоцького. Згідно з цією угодою, ліси «Шепетівської маєтності» вперше стали власністю сина Марії та Альфреда – Юзефа Потоцького.

Судячи з межових планів, на середину 1890-х загальна площа цих його заліснених володінь склала близько 7600 га. З них власне під продуктивним лісом знаходилося 6800 га, а інші площі займали «різні угіддя» чи проходили як «незручні» для господарювання.

З-поміж видів дерев у «лісах Шепетівської маєтності» переважала сосна, яка займала 3500 га площ. Майже втричі менше росло беріз (на 1100 га). Наступні місця «рейтингу» посідали дуб (850 га), вільха (710 га) та ялина (540 га).

За усіма цими «зеленими шатами» доглядали жителі сіл, «при яких» діяли різноманітні господарські «об’єкти» Юзефа Потоцького. За станом на 1898-й рік, наприклад, окрім власне містечка Шепетівки, такі зосереджувалися у Білополі, Вербівцях, Жилинцях (чомусь подане у історичному джерелі як «Житинці»), Ленківцях, Мокіївцях, Пиляях, Плесні, Чотирбоках. Це – коли згадувати лише «звичні» для нас села сучасного Шепетівського району. А ще ж на графа Потоцького трудилися у Великих Пузирках, Новому Селі, Свиридах (нині Ізяславський район), Антонінах, Вербівці, Волиці, Зеленій, Красівці, Малих Пузирках, Рублянці, Юначках, Якимівцях (тепер це села Красилівського району), Великому Чернятині, Сахнівцях, Булаївці (нині у складі Малого Чернятина) (усі – складові сучасного Старокостянтинівського району).

Цікаво, що крім згаданих вище лісових ресурсів у власності Потоцького також перебували так звані Смолдирівські ліси. Вони розташовувалися у сусідньому з «нашим» Заславським Новоград-Волинському повіті Волинської губернії на землях площею 9700 га.

До речі, наприкінці ХІХ століття граф у своїй Шепетівській маєтності (на той час, крім неї, йому належали Антонінська, Смолдирівська і Піщівська загальною площею понад 60 тис. га) уже активно розробляв поклади граніту. З нього на продаж виробляли пам’ятники, «борти для тротуарів», «кубики» для брукування доріг тощо.

У 1880-х Юзеф Потоцький дуже захопився мисливством. На полюваннях став «пропадати» днями і ночами. Щороку в Антонінах влаштовує «пафосні» виїзди на полювання у англійському стилі par force – з дійством із восьми частин та спеціальними мисливськими собаками.

Тож не дивно, що коли 1897-го року цукровар взяв участь у так званій сільськогосподарській та промисловій виставці в Києві (на неї витратив 3000 рублів), то навіть свій павільйон, в якому представив продукцію «лісоводства», обладнав немов мисливський дім.

Сучасник К. Свирський так описав цю споруду: «Зведена у веселому, не вельми витриманому, але дуже оригінальному стилі rustique [з французької – «затишний», «сільський»]. На вигляд нагадує витончений мисливський будиночок. Враження ще більше посилюється від оздоблення першої кімнати павільйону, яка переповнена опудалами птахів і звірів. Дім споруджений із трьох сортів дерев, що ростуть у маєтку графа. Стіни майже повністю обшиті березовою корою з дубовими та сосновими пілястрами. До павільйону можна зайти двома витонченими сходами. Одні з них зроблені зі соснових балясин і декоровані різьбленими вазами та квітами. Інші, з берези, нічим не прикрашені».

«Лісові» експонати Потоцького на цій виставці відзначили «Великою срібною медаллю».

Пристрасть Юзефа Потоцького до лісу та мисливської справи стала зближувати його з вельми аристократичними особами. Наприклад – із російським імператором Миколою Другим. Останній у своїх щоденниках за кінець ХІХ – початок ХХ століть постійно вихвалявся, скільки підстрелив різноманітної дичини – зубрів, лосів, косуль, кабанів. Тож коли Потоцький почав учащати на полювання до країн Азії та у інші «кінці світу», це імператора вельми зацікавило.  

15 вересня 1900 року керівник Російської імперії Микола Другий, під час поїздки залізницею Брест – Київ, зупинився у Шепетівці. Про це у щоденнику занотував таке: «В Здолбунове видел Драгомирова, а в Шепетовке Потоцких, губернатора и предводителей дворянства».

Тієї осені Юзефу Потоцькому було що йому розповісти. Адже весною протягом кількох місяців насолодився полюванням у Африці, де «підстрелив» чимало левів, слонів, гіпопотамів, газелей і антилоп.

А вже у січні 1901-го цукровар знову гайнув із рушницями на спекотний континент». Цього разу чоловік, котрого австрійська газета «Wiener Zeitung» називала «запеклим мисливцем, котрий полює у різних кінцях світу», займається спортом і має запальний характер, «захопив» із собою навіть дружину. Щоправда, та погодилася супроводити його до першого з водоспадів на річці Ніл, а далі «дременула» назад, у рідні Антоніни.

На початку ХХ століття Юзеф Потоцький на угіддях площею близько двох тисяч гектарів заснував мисливський парк Пилявин (нині це приблизно на теренах Новоград-Волинського району Житомирщини). «Виписав» туди американських, кавказьких, сибірських і маньчжурських оленів, бізонів і бобрів. Також йому привезли «тяньшанських» та «туркестанських» лосів. Сучасники подейкували, що в парку також з’явилися екзотичні страуси, слон і кілька верблюдів!

Тварин мисливець-цукровар купував у заможних дворян, аристократії різних країн, тож на цьому грунті «обріс» багатьма знайомствами, зокрема і в оточенні Миколи Другого.

Тож імператор і надалі відвідував Потоцького. Ось ще один його запис від 19 грудня 1904-го: «На станции Шепетовка был небольшой прием. Тут вылез Клейгельс. Впереди нас были снежные заносы. Ночью было 18 градусов мороза». 

Незабаром після цього візиту Йосиф Потоцький попросив імператора передати для свого мисливського парку Пилявин трьох зубрів. І той відгукнувся на це, вельми неординарне, як на ті часи, прохання. Тож одного бика та двох корів Потоцькому оперативно доставили з Біловезької пущі.

Для зручності у своїй лісовій Пилявинській «оазі» Потоцький спорудив мисливський «двір», будинок-«офіцину», заклав низку гаївок та альтанок, різні допоміжні господарські споруди. Мріяв у Пилявині також заснувати «звіринець», міркував, як виглядатиме вхідна брама.

Минув ще якийсь час, і цей мисливський парк Юзефа Потоцького («розширившись» до 10 тисяч гектарів) став відомий далеко за межами його володінь на Волині. Угіддя навіть почали порівнювати із заповідником «Асканія-Нова», який у 1883 році заснував поміщик Фрідріх Фальц-Фейн. Тож нічого дивного, що в роки Першої світової війни Юзеф Потоцький у публікаціях київських газет уже «проходив» під престижним титулом «єгермейстра Найвищого Двору» Російської імперії…

Втім, карти Потоцькому (та і Миколі Другому) «сплутали» революційні події, які розгорнулися в країні. Вже на початку 1918-го противники «білих» почали мисливський парк Пилявин руйнувати і грабувати, а також винищувати різноманітних тварин. Ну а далі цілком змінився суспільно-політичний лад, запалав палац Потоцьких у Антонінах, інші споруди, тож Юзеф Альфредович виїхав за кордон. А у його рідній Волині практично усе, що було з ним пов’язане, на багато десятків літ забули…

Володимир КОВАЛЬЧУК.

Ілюстрації:

1) павільйон Юзефа Потоцького на виставці у Києві (1897 р.), зведений у «мисливському стилі»;

2) мисливці у Шепетівці (1911 р.) та Антонінах демонструють добуті трофеї;

3) дім-«офіцина» (для прислуги) у мисливському парку Пилявин Юзефа Потоцького (змальовано художником Андрієм Грибовським з фото 1910-х років).

Залиште Ваш коментар
Перевести