Ексфорвард збірної України Сергій Скаченко народився у Казахстані, виступав за збірну України і клуби восьми країн, а забивав Росії
У відвертій розмові Сергій Скаченко розповів про зарплати легіонерів у Бангладеш, Кореї та Азербайджані, веселу шепетівську команду Темп, першу машину Андрія Шевченка та фіаско у Львові.
“Моя “дев’ятка” – перша машина Шеви”
– Сергію, кілька років тому ви планували піти на курси, отримати тренерську ліцензію. Вдалося втілити ці плани в життя?
– Отримав категорію С. Два роки відпрацював дитячим тренером у школі Торпедо. Більше не хочу. Хоча досвід був цікавий. Моя команда вже в перший рік завоювала бронзові медалі. Було навіть 40-денне стажування в Бразилії. Намагався зрозуміти, у чому бразильці нас випереджають. Подивився тренування – той же тренувальний процес. Але результати у них на дорослому рівні зовсім інші.
– Щоб не сильно засмучуватися, згадайте, як разом із Торпедо ви проходили в Кубку УЄФА Манчестер Юнайтед.
– Тоді дійсно яскраво вийшло. Я ще союзну першість застав. У 1991 році за протекцією мого одноклубника Станіслава Берникова змінив павлодарський Трактор на харківський Металіст. У другому колі почав грати за основу, два голи Шахтарю забив. Після закінчення чемпіонату отримав кілька пропозицій. Наполегливо запрошували у Ротор і Торпедо. Я порадився з Гурамом Аджоєвим, який тоді виступав за Металіст. Він порекомендував Торпедо. Послухав Гурама. Хоча у Волгограді пропонували кращі фінансові умови.
У Торпедо була пристойна команда. Тишков, Шустіков, Микола Савичев, Талалаєв, Чугайнов, Подшивалов. Хлопці нормально прийняли, у першому сезоні вже в основі грав. Коли у єврокубках на Манчестер Юнайтед потрапили, було цікаво зіграти на Олд Траффорд. Відстояли нульову нічию. У Манчестері вийшов на заміну. У матчі-відповіді теж зіграли 0:0. Пам’ятаю, йшов дощ. Обіграли англійців по пенальті – 4:3. Подшивалов обидва матчі блискуче відстояв. Чесно кажучи, ми самі здивувались, що змогли пройти команду Алекса Фергюсона.
– У 1993 році ви змінили московське Торпедо на Темп із районного центру Шепетівка. Темп запропонував більш привабливі фінансові умови?
– У Торпедо настала тренерська “чехарда”. Після бунту гравців Валентина Іванова змінив Євген Скоромохов, йому на зміну прийшов Юрій Миронов. У кожного тренера – свої погляди на гравців. Я повинен був їхати не в Шепетівку, а трохи далі – у Бангладеш. На півроку. Клуби вже між собою домовилися.
У Бангладеш запропонували зарплату трохи більше тисячі доларів на місяць. Плюс – пару тисяч підйомних. На ті часи – непогані гроші. У Торпедо, наприклад, платили менше. І не в доларах – ще в рублях. Злітав додому в Казахстан – відвіз речі. І тут пролунав дзвінок від Леоніда Ткаченка, під керівництвом якого грав у Металісті. Тренер збирав команду у Шепетівці.
– І йому це вдалося – підписали навіть чемпіона СРСР-1982.
– Так, Кондратьєв з Мінська приїжджав. У Шепетівку Георгій їздив на двох електричках, з пересадками. Незабаром, щоправда, полетів до Німеччини. Але ми і без Жори зуміли непогано виступити в чемпіонаті. Вдома обіграли Шахтар – 3:1, Дніпро – 3:2 і Металіст – 3:1, у Києві відстояли нульову нічию з Динамо.
У підсумку фінішували дев’ятими. Це було найкраще досягнення в історії клубу, який через кілька років припинив своє існування. Зі мною в нападі грав Арсен Аваков. Він у наступному сезоні став найкращим бомбардиром чемпіонату України в складі запорізького Торпедо, а потім перейшов у Торпедо московське.
– Правда, що базою для команди став колишній піонерський табір?
– У Шепетівці був один готель, але ми туди заїжджали вже перед грою. А так – виїжджали за місто. Умови на заміській базі були не дуже. Ми мерзли, виникали перебої з гарячою водою. Зате власник клубу Джумбер Нішніанідзе платив високу на той час заробітну плату. Сімом чи вісьмом гравцям дав нові “дев’ятки”. Я, вже граючи у Динамо, продав цю “дев’ятку” Андрію Шевченку. По-моєму, це була перша машина Шеви. Пам’ятаю, їздили з його батьком у Шепетівку, знімали авто з реєстрації.
“Зробив хет-трик, а потрібно було зробити покер”
– У 1997 році до Києва повернувся Лобановський. Ви на той час уже відіграли сезон у корейському LG. Тренер запрошував до Динамо?
– Була розмова на цю тему, коли приїхав до Києва після дебютного сезону в LG. Валерій Васильович запитав, чи хочу повернутися в Динамо. У Країну ранкової свіжості я поїхав на правах дворічної оренди. Але мені в Кореї все сподобалося у побутовому плані, та й у футбольному складалося непогано. Тому вирішив ще сезон у цій країні відіграти. У Динамо так і не повернувся.
– А з Чоннам Дрегонз ви виграли Кубок Кореї.
– Приїхав на перегляд у Дрегонз, зіграли контрольний матч, зробив хет-трик. Але керівництво клубу взяло паузу, не захотіли одразу підписувати контракт. Мабуть, потрібно було зробити покер. Моїм працевлаштуванням займався Володимир Абрамов, він домовився про перегляд в LG.
Я провів із командою 10 днів, підписав особистий контракт. У першій же зустрічі чемпіонату зустрічалися з Дрегонз, забив їм. І продовжував забивати цій команді в кожному матчі. У підсумку вони запропонували мені цікавіші умови, ніж мав у LG.
– Цікавіші – це які?
– У Кореї добротним легіонерам платили тоді від 6 до 10 тисяч доларів на місяць. У LG отримував 6-8 тисяч, у Дрегонз – 8-10. Хлопців із пострадянського простору у чемпіонаті Південної Кореї вистачало. Потоваришував із Лактіоновим, Саричевим. З Валерою сім’ями зустрічалися, пам’ятаю, у нього діти в американську школу ходили.
– Був випадок, коли ви забрели у загін із собаками, яких відгодовували для продажу в ресторани?
– Ми пройшли повз. У загоні було 50-60 собак. Якось не по собі стало. Бразильські легіонери команди взагалі були в шоці від цієї корейської традиції. У ресторані місцеві йшли в один зал, де подавали собачатину, легіонери – в інший, де користувалася попитом свинина.
“Дебютував за Метц непогано – забив Бартезу”
– Після Кореї ви повернулися в Торпедо. Чому?
– У Країні ранкової свіжості було непогано. Але в серйозних клубах Західної Європи футболісти на той час вже заробляли в 3-4 рази більше. Було бажання спробувати себе в Європі. Абрамов домовлявся про мій перехід у бельгійський Андерлехт. Там вже все було практично на мазі, але в останній момент щось не зрослося. Мабуть, не змогли домовитися з корейцями. Мій трансфер тоді належав LG, за “драконів” виступав на правах оренди. Тому і повернувся в Торпедо, яке завдяки Абрамову зуміло домовитися з корейцями.
– Коли після матчу Україна – Росія, який закінчився з рахунком 3:2, ви повернулися в розташування Торпедо, ніхто з одноклубників не закидав, мовляв, що ж ти країні, в чемпіонаті якої виступаєш, гол забив?
– Навпаки, хлопці мене привітали. Андрій Чернишов сказав “молодець”. Я на 25-ій хвилині забив Харіну, ми 2:0 повели, підопічним Анатолія Бишовця вже було складно відігратися. Напевно, це найбільш пам’ятний матч у моїй кар’єрі.
Але мій роман зі збірною України закінчився не на мажорній ноті. Після гри з Югославією, де ми зчепилися із Сінішею Міхайловічем та отримали за це червоні картки, мене до лав національної команди більше не викликали. Михайловіч хотів мене зламати, а тренери збірної ще й звинуватили в тому, що першим поліз у бійку.
– За інформацією ЗМІ Торпедо продало вас у французький Метц за 3,5 мільйони доларів. Дійсно такі цифри фігурували?
– Мене в суть переговорів не втаємничували. Про цифри сам дізнався із газет. Був здивований. Дебютував у Меці непогано. Забив Бартезу, з Монако зіграли внічию. Потім відзначився у матчах з Марселем та Ліоном. За півроку забив шість голів. Але далі не пішло. Були свої моменти. І “чехарда” з тренерами, і травми, і висока конкуренція в лінії нападу – Жеральд Батікль, Ненад Єстровіч, Мікеле Падовано і Луї Саа – всі серйозні хлопці. Плюс – місцеві нас, легіонерів, ущемляли.
– Яким чином?
– Зазвичай ніхто не любить іноземців – вважається, що вони відбирають хліб у доморощених гравців. У мене відразу справи пішли, почав забивати. А потім зіткнувся з “душиловкой”. Капітан команди тиснув. На тренуванні біжимо, спеціально зачепить, гидоту про мене говорив.
Серб Ненад Єстровіч розповідав: “Сергію, коли тебе в роздягальні немає, капітан і одноклубники починають на тебе бочку котити. Коли заходиш – мовчать, як миші”. Ми з Ненадом подумали і вирішили капітану на тренуванні “коробочку” зробити – щоб поставити його на місце. Розбіглися, зробили. Він “розлетівся”.
А у нас переважно відкриті тренування були. Найцікавіше, що фани за цю “коробочку” нам із Єстровічем ще й подякували. Сказали, що капітан у них 10 років королем ходить, ніхто з ним нічого зробити не міг. А ми зуміли. Після цього він нас став поважати, на тренуваннях більше ніхто й пальцем не чіпав.
– Командні посиденьки у Метці практикувалися?
– Зазвичай за день до гри ми заїжджали в готель. Після Торпедо і Динамо було дивно, коли капітан і досвідчені гравці могли за вечерею випити з тренером по келиху вина. Я до них не сідав – менталітет ще був зовсім інший.
– У 2001 році ви опинилися в японському Санфречче. Із Валерієм Непомнящим швидко знайшли спільну мову?
– Підписав угоду на півроку. До цього грав за Ксамакс, куди мене Метц віддавав в оренду. Допоміг швейцарцям залишитися в елітному дивізіоні, забив декілька важливих голів у перехідному турнірі. Повернувся у Метц, а там черговий тренер дав зрозуміти, що шансів грати в основі у мене небагато. Тому і погодився їхати в Японію. Тим паче, запропонували хорошу зарплату.
Після першого кола Санфречче перебував на дні турнірної таблиці. За друге коло піднялися з 13-го на 3-тє місце. Здебільшого на заміну виходив, важко було у такій спеці грати весь матч. Але враження залишилися хороші. Все солідно. Повні стадіони, святкова атмосфера – на носі був домашній чемпіонат світу.
“Жінці, яка збила мого сина, дали 5 років. Умовно”
– Після закінчення контракту з Метцом ви опинилися в Карпатах. Це правда, що грали у Львові без контракту?
– У мене якась чорна смуга пішла. Підписав контракт на півроку із запорізьким Металургом. Граємо товариський матч, на носі старт чемпіонату країни, забив три голи. Наприкінці спарингу в жорсткому зіткненні вилітає зв’язка коліна. Шість місяців відновлювався – ходив з лангеткою, у басейні плавав.
Відновився, полетів у США. Діма Коваленко, який все життя відіграв в МЛС, домовився про перегляд у ДС Юнайтед із Вашингтона. Виник варіант і з Чикаго Файр. Можна було десь зачепитися.
І тут мені надходить дзвінок з України. Мовляв, повертайся, тебе чекають у Львові. Виконають всі твої умови.
Перелітаю океан, прямо з аеропорту їду на стадіон, переодягаюся, виходжу у футболці Карпат. Матч програємо. З підписанням контракту президент клубу Димінський затягує. Другий поєдинок теж проводимо невдало. Після цього кажуть, що я команді не потрібен.
– Після Динамо і Меца, Швейцарії, Південної Кореї і Японії догравати в азербайджанському Турані з психологічної точки зору було непросто?
– Я ж і за Темп із Шепетівки свого часу виступав. В Азербайджані мені сподобалося. Гостинний народ, моїй сім’ї надали просторий будинок. Містечко невелике. По суті, велике село – качки, курочки бігають. Ніяких незручностей з цього приводу не відчував. Фінансові умови? Зарплата була 5 тисяч доларів на місяць, плюс ще 70 дали в якості підйомних. Інша справа, що травми замучили, довелося в 33 роки вішати бутси на цвях.
– У 2008 році на пішохідному переході в Києві автомобіль, за кермом якого перебувала жінка, збив вашого 6-річного сина. Скаченко-молодший провів у реанімації майже місяць, перебував у комі. Зараз зі здоров’ям у Сергія все гаразд?
– Були великі проблеми, але потроху все налагодилося. Машина, до речі, проїхала на червоне світло – зелене було для пішоходів. Винуватиці ДТП дали п’ять років. Умовно.
– Ви народилися у казахському Павлодарі, прізвище – українське, грали у чемпіонатах восьми країн. Після завершення кар’єри дилеми, де жити, не виникало?
– Син у Франції народився. Мені там подобалося. І можливість залишитися була. Контракт із клубом був розрахований на чотири роки. Я його відпрацював до кінця. Для того, щоб отримати посвідку на проживання, належало ще рік у Франції прожити. Але такими думками голову собі не забивав, бо сильного бажання жити в Західній Європі не було. Працювати за контрактом там добре. Але не жити. У Москві в мене залишилася квартира – отримав від Торпедо. Це й стало вирішальним фактором.
– Чим займаєтеся зараз?
– Працюю у сфері нерухомості. Як буде далі – подивимося.