Дев’яносто років тому в Харкові вийшла друком окремою книжечкою усмішка Остапа Вишні «Берлінський день». Письменник поділився враженнями від перетину тодішнього українсько-польського кордону після зупинки на залізничній станції Шепетівка, коли їхав до Німеччини у санаторій. Оскільки цей твір Остапа Вишні досі маловідомий, пропонуємо ознайомитися з тією його частиною, де йдеться про наше місто.
– Їдете?
– Їду.
– Так ви може б мені шляпу?
– Добре…
– Ех, які там іграшки для дітей. От би моєму Юркові велосипедика, Маринці – ведмедика. Там такі є волохаті…
– Так ти ж там і нам щось таке. Бльокнотів там. Ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.
– А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх.
– Товариші! Може кому рояль Шредерівський привезти? А може автомобіль?
…Сидячи у вагоні, ви дивитесь у бльокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти з закордону.
Підрахували: 13 шляп, 45 краваток, 23 парі черевиків, 110 пар жіночих панчіх, 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів.
Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте:
– Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики. Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?..
Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з вагону товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькому санаторії. Коли в мене з вух стирчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.
Ну, що ж я маю робити? Я ж за кордон їду!
…Їдемо. Їдемо. Їдемо.
Шепетівка. Під’їжджаючи до Шепетівки, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває, злізти з поїзда й майнути знову на Київ. Перескочиш бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… А нікогісінько… І що найдорожче залишиться – це червоний пашпорт. І хапаєшся ти за нього ввесь час. Не дай бог вискочить – пропав.
А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихо-тихо у вагоні.
Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що?
Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.
Нейтральна зона…
«Mohyljany». Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції. Станція «Могиляни».
– Прошу пана! Пашпорти!
Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан?
Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».
Виходить, що, значить, я пан? Як швидко! Яких-небудь 10 кілометрів – і я вже «пан»!
Польща.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.