Чотирнадцятого березня колишня лікарка
Шепетівської лікарні відзначає славне 90-річчя
Це входило тоді в обов’язки дільничного лікаря-терапевта, на посаді якого Єлизавета Іванівна Лисюк пропрацювала у Шепетівській центральній районній лікарні 29 років — з 1961-го по 1990-й. А ще вела прийоми на підприємствах, зокрема, колишньому хлібозаводі, реалбазі хлібопродуктів (тоді називалася «Заготзерно»), станції Шепетівка-Подільська, у міськрайонній друкарні. Зазвичай, це були профогляди, вимірювання тиску. До речі, на обліку в лікарки були хворі на гіпертонію, ревматизм, виразки тощо.
— І обходи тоді робили пішки. Це уже пізніше, наприкінці 1980-х, з’явилися автомобілі, якими можна було доїхати на терміновий виклик до хворого, — пригадує Єлизавета Іванівна. — Буває, заходили додому до своїх пацієнтів, особливо тих, хто мали хронічні недуги, а вони кажуть, що у них сьогодні нічого не болить. Нам пропонували випити чашку чаю, але все одно ми щоразу розпитували, як пацієнти себе почувають, обов’язково вимірювали тиск.
А ще лікарка багато років, як терапевт, була у складі медичної комісії на обласному збірному пункті № 8 у Шепетівці. Ретельно оглядала кожного призовника, а вони з’їжджалися з усієї області. А потім представники з військових частин забирали їх до місць постійної дислокації підрозділів.
Вердикт лікарів мав бути остаточним і виваженим. Тоді ухилянтів не було, навпаки — до армії прагнули потрапити навіть ті, хто був непридатним до служби.
А коли побудували такий пункт у м. Хмельницькому, Єлизавету Іванівну і туди запрошували на прийоми, бо цінували її за фаховість і високу порядність.
Правда, уже 1990 року вона перейшла працювати у поліклініку, у діагностичне віділення на посаду лікаря кабінету функціональної діагностики. Там проводила і розшифровувала кардіограми. І знову зарекомендувала себе з найкращого боку.
— Єлизавета Іванівна була високопрофесійної лікаркою, дуже відповідальною, уважною і доброзичливою до пацієнтів. Я її знаю багато років. Вона користувалася авторитетом і повагою у колективі. Працювала у лікарні до 2008 року, — розповідає головна лікарка Шепетівської багатопрофільної лікарні Валентина Савчук. — Вона належить до тих людей, які випроміють особливе тепло, притягують до себе, з ними легко, надійно і добре.
Від усього колективу зичимо шановній ювілярці многії та благії літа при доброму здоров’ї й самопочутті, благословення Господнього! Дочекатися миру і перемоги!
У невеликому селі Криворудка на Красилівщині (колись Антонінського району) 14 березня 1934 року у родині педагога, директора школи Івана Гнатовича та Ганни Лікандрівни Лисюків народилася дівчинка, яку назвали Лізою. Жили бідно, в усьому відчувався відголосок голодних 1932-1933 років. Але донечка була жвавою, допитливою.
І все було б добре, якби раптово не захворіла і померла мама. Дівчинці було тоді 4 роки. Для неї за маму стала бабуся Оксана — мамина мама.
Перед війною батько одружився вдруге. Ліза пам’ятає роки нацистської окупації. Як тікали у далекий Ставропольський край від окупантів разом з бабусею і мачухою. Тато пішов на фронт, а родина боялася залишитися, бо ж батьки були партійними.
Після звільнення села від фашистів повернулися додому. Єлизавета закінчила сім класів у Криворудці, а десятирічку — у школі сусіднього села Нове Село, що на Ізяславщині. Це був 1952 рік. А потім дівчина поїхала у Вінницю вступати у медінститут на лікувальний факультет.
Здавала шість екзаменів. Нині для нас це дивина, а тоді писала два твори — з української та російської літератури, усно складала іспити з української мови, російської мови і літератури, а ще хімію й фізику. І на усіх отримала п’ятірки.
Вчитися було легко, а жити — не дуже. Отримувала мізерну стипендію, іноді якусь копійку, як кажуть, «підкидав» тато, якому також нелегко було. У сім’ї один за одним народилося троє хлопчиків. Бабуся Оксана могла лише продуктами підсобити, бо колгоспи тоді на трудодні грошей не платили.
Влітку 1958 року, після шести років навчання, отримала диплом лікаря і направлення на роботу у м. Луганськ. Але тут сталася ще одна знакова подія — Єлизавета Лисюк вийшла заміж за односельця Івана Козлова, з яким дружила з 14 років. Він після служби в армії навчався у Вінницькому педінституті.
Молоді люди зареєстрували шлюб, а на весілля грошей не було. Єлизавета Іванівна пригадує, що дівчата-однокурсниці гарно прибрали у кімнаті гуртожитку, вручили нареченій букет, накрили скромно, чим було, стіл. Ось і все…
А через 10 днів молода сім’я поїхала до Луганська. Іван Козлов перевівся у тамтешній педінститут. Єлизавету Іванівну гарно прийняли в обласному відділі охорони здоров’я і направили на роботу на станцію «швидкої допомоги». Тоді у цьому шахтарському місті лікарів катастрофічно не вистачало. Луганський медінститут тільки розпочав свою діяльність.
— На перших порах було тривожно і навіть лячно, боязко, — говорить Єлизавета Іванівна, — але справлялася, не соромилася запитати поради у старших колег. Були різні випадки, навіть екстремальні.
На все життя запам’ятала, як їхала на виклик, але на залізничному переїзді стала свідком страшної трагедії: підліток на ходу зіскочив з вагона і потрапив під колеса потяга. Не хотів їхати до станції. Хлопцю відрізало одну ногу, а друга трималася на шкірці, травмувало руку.
Лікарка надавала йому першу допомогу. У підлітка був больовий шок і його таки вдалося врятувати, хоча на все життя залишився калікою. Ця картина в очах була повсякчас.
У 1960 році в родині народилася донечка Оленка. Як такої, декретної відпустки у Єлизавети Іванівни не було. Майже до останніх днів перед пологами працювала, а через місяць треба було повертатися до роботи. Тому з Криворудки до них на допомогу приїхала бабуся Оксана і доглядала правнучку.
А коли чоловік закінчив навчання і отримав направлення на Хмельниччину, а Єлизавета відпрацювала три обов’язкових роки після отримання диплома, подружжя переїхало до Шепетівки. І жінка прийшла працювати у районну лікарню. На роботу її приймав колишній головний лікар Григорій Юхимович Коршевер. Так вона стала дільничним лікарем.
…Збігли роки, родина виростила двох діток — Оленку та Ігоря. Нині радіє п’ятьом онукам і трьом правнукам. З далекого 1965 року вони мешкають за однією адресою — у будинку на вулиці Героїв Небесної сотні.
— Своє кубелечко з двох невеликих кімнат у «хрущовці» не міняли. Якщо приїжджають діти, онуки, то доводиться стелити на підлозі, але ми не нарікаємо.
Цей будинок для нас дуже дорогий. Тут мешкали надзвичайно привітні люди. Пам’ятаю, як на другий рік після заселення збирали по 5 карбованців, закупили саджанці у Новій Ушиці й посадили сад, який і досі плодоносить.
Тут жили дуже близькі для нас родини Войцещуків, Гамлюків, Макаренків, Шпирків. Дехто, на жаль, відійшов у кращі світи, але ми вдячні їм за добросусідство і дружбу. Тут виросли наші діти, навіть бабуся Оксана з нами мешкала до своєї кончини…
Після того як Єлизавета Іванівна вийшла на заслужений відпочинок (саме світлина вгорі засвідчила останній день на роботі), вона й досі підтримує добрі стосунки з колишніми колегами, медсестрами, з якими працювала у поліклініці. Вони її провідують, вітають, дякують за співпрацю і за науку.
Завтра, 14 березня, вони також не забудуть сказати Єлизаветі Іванівні найкращі і найтепліші слова. На гостини до мами приїдуть діти, онуки, прийдуть друзі.
Ми також зичимо шановній ювілярці усіх земних благ! Нехай здоровиться і щастить у всьому! Нехай радують чоловік Іван Іванович та рідні! А ще бажаємо дочекатися перемоги і зустріти сторіччя!
З ювілеєм, шановна Єлизавето Іванівно!
Світлана МОРОЗ.
Фото із сімейного альбому.