Євген та Валентина Струтинські з Шепетівки разом служили морськими піхотинцями у легендарній 36-й бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
Служба у морській піхоті досить нелегка. Морпіх — це універсальний солдат, якому все підвладно у бойових діях морських чи повітряних десантах, у веденні наступальних боїв на морі чи на суші.
Євгена та Валентину поєднали кохання і служба у морській піхоті. Та настала війна, яка внесла у стосунки подружжя військових досить суворі та важкі випробування. Обом довелось брати участь в обороні Маріуполя та «Азовсталі», яка стала підприємством-фортецею, незламним осередком спротиву української армії у відповідь на російську збройну агресію проти України.
Активну участь в обороні Маріуполя взяли бійці 36-ї бригади морських піхотинців. Влучними пострілами кулеметів вони розбивали ворожі позиції агресора, що не давало змоги ворогу вести прицільний вогонь, тим самим успішно прикривали іншу групу морської піхоти.
Морські піхотинці разом із полком «Азов», Національною гвардією та Національною поліцією стійко та мужньо знищували вогневими ураженнями техніку та живу силу окупантів. Але, на жаль, сили були нерівними, і морпіхи разом з «Азовом», Нацгвардією та іншими військовими підрозділами потрапили до полону російських окупантів.
Військовополоненими стали Євген та Валентина Струтинські. Більше пів року вони нічого не знали одне про одного, перебуваючи у різних російських в’язницях.
Під час обміну бранців 21 вересня 2022 року Валентині пощастило — вона повернулась на рідну землю. Проте нічого не знала про долю чоловіка. Але через місяць і його звільнили з російського полону.
Жінка-воїн Валентина Струтинська розповідає, що їй довелось пережити:
— Я пам’ятаю той день, коли ми з чоловіком попрощалися. Це було таке зворушливе прощання, що, можливо, ми більше не побачимося, бо ми їхали у різних колонах. Ми спочатку ухвалили таке рішення про всяк випадок. Можливо, хтось із нас виживе, бо це війна і тому все може бути.
Ми разом обороняли Маріуполь після масштабного наступу рф. Боролися до останнього і було вирішено, щоб бригада йшла на прорив. Його колона пішла вантажитися, а я залишилася. Почався рух колони, та раптом почався артилерійський обстріл. Багато хто там загинув…
Я вже думала, що, можливо, і мій чоловік потрапив під той обстріл. Не знала, що думати. Аж тут у наш бункер заходить мій чоловік. Це було так, ніби він з небес спустився…
Тоді ми домовилися, що більше не будемо прощатися, що завжди будемо разом. Проте російський полон знову нас розлучив. Ми ще дві години з Євгеном посиділи, поспілкувалися і тієї ж ночі нас повезли в Оленівку. Мене утримували у трьох різних російських в’язницях. А де перебуває мій чоловік, я не знала. Я постійно молилася Богу. Постійно думала про своїх рідних, дуже хотіла повернутися до них живою.
Усього ж за десять кілометрів – Україна, я би й пішки пішла. Ось такі емоції мене огортали, серце моє розривалось від розлуки і тривоги.
Мені довелося відбути у полоні пів року. Одного дня наглядачі вчергове наказали збиратися. Було дуже багато переживань, бо я не знала, куди нас везуть. Я почула: «Сізо № 1». У мене одразу виникла думка: «Усе, починаються слідчі дії. Щось має бути…».
І так ми їхали, їхали, поки не доїхали до якогось аеродрому. Думала, що повезуть мене кудись на суд. Я була шокована, що з нами у літаку були важко поранені та лежачі наші захисники. Це просто якийсь жах! Чому ж цих людей не можна було віддати раніше?
І тут я дивлюся, що на автомобілях білоруські номери. Отже, ми у Білорусі. Якщо ми тут, то уже недалеко до свого дому, і я зрозуміла, що ми повертаємося в Україну. І вже сльози… Це такі враження, що їх просто не можна описати. Мене розривало із середини. Я з нетерпінням чекала того кордону.
А коли ми нарешті приїхали, нам сказали: «Дівчата, виходьте!». Це вже були наші прикордонники. Ми виходимо, а тут банер — «Слава Україні! Героям слава!»…
Двадцять першого вересня 2022 року Валентина Струтинська повернулася в Україну. Вона була серед 215 звільнених українських бранців. А потім доля все ж таки піднесла їй приємний подарунок.
Валентина ділиться своєю радістю:
— Я знала, що мій чоловік був нібито у Таганрозі. А де він точно — не знала. Скільки я у кого не запитувала, ніхто про нього не чув і не бачив. Я так і не знала, що з ним. Але тут його нарешті також звільнили. Я повірити не могла, що мій чоловік вдома.
Він до мене додзвонитися не міг. Я у лісі гриби збирала і там не було зв’язку. І тут, як тільки покинула ліс і стала йти околицями Шепетівки, мені зателефонували з невідомого номера телефону і я почула: «Привіт, сонечко!». Я впізнала до болю рідний голос мого чоловіка, — з посмішкою ділиться Валентина.
Їхньому щастю немає меж. Ще палкішим стало їхнє кохання. Тепер їх навіки ніхто не розлучить.
Станіслава СТАРОСТІНА.