Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду — не така,
Дайте, дядьку, п’ятака…
Напевно, в Україні не знайдеться людини, яка б не чула цієї колядки. Останніми роками діти, вітаючи з Різдвяними святами, послуговуються переважно цим текстом, хоча у минулому, а подекуди й нині в окремих регіонах ще збереглися традиції різдвяних віншувань.
Коли треба
колядувати?
Молоді люди, гуртуючись у ватаги (дружини), починали готуватися до колядування від свята Введення (Введення у Храм Пресвятої Діви Марії), тобто з 4 грудня. Вони розучували колядки, майстрували восьми-, семи- чи шестикутну рухому «звізду» (зірку), обирали головного розпорядника — ватагу (березу).
Колядки в Україні виконують на честь Різдва або, як кажуть на Поліссі, на Ко́ляди, що припадає на 7 січня за григоріанським календарем.
На Покутті (Прикарпаття) діти ходили колядувати на Святвечір, на переважній території України — Слобожанщині, Поліссі, Наддніпрянщині, Гуцульщині — першого дня Різдва, на західному Поділлі — лише вранці наступної днини.
Загалом подекуди дозволялося колядувати аж до Стрітення (15 лютого), хоча переважно — до Водохреща (19 січня), бо тоді «розстріляли коляду на льоду». Адже під час освячення води мисливці стріляли з рушниць, ознаменовуючи завершення Різдвяних святок.
Після нічного Богослужіння першими сповісниками народження Ісуса Христа були семи-, восьмирічні хлопчаки, які оббігали хати найближчих сусідів з віршованими віншуваннями. Завершували речитатив словами: «Христос народився!». І чули у відповідь: «Славімо Його!».
Після обіду колядувати вирушали підлітки, а надвечір — парубки. Колядували переважно хлопці, дівчата у різдвяних віншуваннях участі не брали, оскільки, за давнім віруванням, першим гостем (полазником) мав бути представник чоловічої статі, щоб ощасливити обійстя.
На Гуцульщині до гурту запрошували музикантів — скрипалів, трембітарів. У колядницьких текстах оспівувалися господар та господиня, їм бажали щастя, здоров’я, щедрого врожаю та приплоду, а дорослим дітям — подружньої пари.
Були окремі колядки для панотця, вдови, бджоляра тощо. У радянські часи колективи художньої самодіяльності, намагаючись поширити новітню обрядовість, вітали агрономів, доярок, вчителів, лікарів спеціальними текстами щедрівок з репертуарних збірників.
Двори односельців обходять також вертепники, розігруючи сцени євангельських легенд про чудесне народження Ісуса Христа, поклоніння Йому трьох волхвів і злодіяння царя Ірода. Церковні хористи вітали односельців колядками з християнської тематики: «Небо і земля», «В Вифлеємі новина», «Бог предвічний» тощо.
Коли треба
щедрувати?
Дівчатка-підлітки та дорослі дівчата натомість щедрували попід вікнами на Щедрий вечір або Маланки (13 січня). Як тільки починало сутеніти, то тут, то там по селу можна було почути: «Ой сивая та і зозуленька…», «В полі, в полі плужок ходить…».
У селах Галичини, Буковини та Поділля дотепер зберігся звичай маланкування, коли парубоча ватага переодягала найудатливішого хлопця у Маланку. Він чинив бешкети господарям хати: розкидав сміття, заглядав у піч, видивлявся, чи всюди прибрано, чи смачно приготовано. Тому господарі заздалегідь старалися навести лад у господі.
На Хмельниччині молодь «водила Козу», організовуючи театралізоване дійство, головними учасниками якого були Коза, Дід, Лікар, Циганка, Стрільці-молодці тощо.
Під жартівливі діалоги Коза помирала і не хотіла оживати, поки господар її не почастує чимось смачненьким, а потім радісно витанцьовувала, бо «де Коза ходить, там жито родить».
Коли треба
засівати?
З приходом Василів (Василія Великого – 14 січня) відбувалися обрядові дійства, як кажуть, аграрного характеру. Удосвіта хлопчики вирушали посівати від хати до хати односельців зерном жита-пшениці зі словами: «Сій, Боже, роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю! На щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб вродило краще, як торік!».
Традиційно малих колядників, щедрувальників та посівальників чекали з нетерпінням і щедро обдаровували яблуками, горіхами, гарбузовим насінням, пиріжками, бубликами, цукерками, зрідка —дрібними грошима.
У ватазі дорослих парубків та дівчат був міхоноша, який збирав у велику торбу усі гостинці для загального частування на великих вечорницях.
Різдвяно-новорічні віншування у різних регіонах України вирізняються різноманітним змістом та мелодикою. Проте їх об’єднує побажання добра, достатку, любові та щасливого життя у прийдешньому році.
(З інших видань).