За тридцять п’ять років праці у Шепетівському локомотивному депо Олександр Данильчук жодного разу не запізнився на роботу. Нещодавно цей залізничник, якому, до слова, сьогодні, 31 травня, виповнилося 55, пішов на заслужений відпочинок.
Щоб працювати машиністом на залізниці, необхідно не тільки мати хороше здоров’я, витривалість, швидку реакцію та силу. Важливо й мріяти про роботу на сталевих магістралях із дитинства.
Саме таким мрійником колись зростав у селі Плесні на Шепетівщині Олександр Данильчук. Змалечку полюбляв техніку, розбирав і збирав назад побутову техніку, «длубався» у дротах.
Спершу це були магнітоли й приймачі, далі настала черга велосипедів і мотоциклів. Коли ж хлопець подорослішав, то до душі «припали» більш складні механізми.
Ну а ще було з кого Олександру брати приклад – на залізниці вже трудився старший брат.
Тож нічого дивного немає, що життєва стежка привела юнака до Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту.
У закладах такого профілю вивчають те, як влаштований локомотив, розповідають, як ним керувати, користуватися радіозв’язком. Там здобувають знання й щодо того, як проводити слюсарні роботи, які є правила руху…
Затим 18-річний Олександр Данильчук почав стажуватися безпосередньо у депо, під керівництвом досвідченого машиніста. А після узгодження керівництвом й екзаменів, зайняв «штурвал» поїзда, ставши таким, як наставники.
У молоді літа нічні зміни, перевантаження, та навіть надзвичайні випадки переносилися легше.
«Приходив «з ночі», а уранці – вже на березі річки траву косить. І на побачення, і до клубу – всюди встигав», – жартома розповіла нам про молодечі літа батька його донька Лілія.
Також вона повідала, що тато за 35 років «у професії» жодного разу не запізнився на роботу. Погодьтеся, у наші часи рідко таке десь буває.
Доволі часто саме там, за «штурвалом» локомотива, заставали Олександра Володимировича свята. Втім, чи Великдень то був, чи Новий рік або Різдво – завжди чоловік намагався якнайшвидше дістатися додому, щоб привітати рідних і близьких.
Коли діти були маленькими, завжди приносив їм «від зайчика» подарунки. А взимку їм здавалося, що усілякі приємні дрібнички передає через тата справжній Дід Мороз…
Залізничники завжди цікаво проводжають своїх колег на заслужений відпочинок. За багато років виробився навіть, так би мовити, справжній «ритуал».
Не так давно у Шепетівці машиністів на пенсію проводжали біля вокзалу. Обирався момент, коли працівник завершував свою чергову поїздку вдень. Як тільки підводив свій поїзд до перону, збиралися рідні та друзі, колеги по роботі. Грав оркестр. Через вокзальний гучномовець зачитували промову. Далі машиніст, котрого проводжали, передавав символічні ключі від поїзда своєму помічнику.
Цікаві були часи. Не заважало б і нині ті душевні традиції відновити…
Хоча нині пан Олександр уже на пенсії, розцінює появу вільного часу як нагоду втілити у життя давно задумані плани.
Дещо з того, до речі, реалізував ще як водив поїзди – посадив садок, встановив коло хати альтанку, облаштував невеличкий ставочок.
«Зараз, думаю, найбільше бажання у нього таке, як і в усіх українців – щоб якнайшвидше закінчилася ця російсько-українська війна», – поділилася з «Шепетівським вісником» дочка машиніста. А ще додала таке:
«Татку, спасибі тобі за любов, терпіння та розуміння. Пам’ятай, де б ми не були, а тебе дуже сильно любимо. Так багато хочеться тобі побажати, але щоб було не банально. Головне – здоров’я, удачі та заможності. А ще бажаю, щоб не боліло серце у тебе за сина, котрий служить у Збройних силах України. І щоб не переживав за нас, за твоїх дівчат. З Днем народження!».
Володимир КОВАЛЬЧУК.
Фото надане донькою машиніста Лілією.