Коли я завітала до Шепетівського локомотивного депо, то герой нашої розповіді, машиніст пасажирських поїздів Олександр Данильчук, був вихідним після чергової поїздки. Довелось трішки зачекати, поки він підійде.
А за той час, перебуваючи у кабінеті інженерної служби, я встигла ознайомитися із основними вимогами до роботи машиністів. Одна з них — бездоганне знання сигналів світлофора, що застосовуються на залізницях України. Вони бувають «вхідні», «вихідні», «прохідні», «запрошувальні», «умовно дозвільні», «недіючі», «попереджувальні», «маневрові» тощо. Ці позиції тут зображені на великому плакаті й усі машиністи, помічники машиністів мають знати їх, як мовиться, «на зубок». А ще — здавати екзамени, заліки з посадових інструкцій локомотивних бригад, з поїздок та маневрової роботи.
Сергій Шамралюк, машиніст-інструктор локомотивних бригад, зазначив, що Олександр Данильчук досконало знає усі вимоги до керування пасажирськими потягами і вміло застосовує їх на практиці. Він має ІІ клас кваліфікації (найвищим є І клас) і за час роботи у депо не допустив жодного порушення правил безпеки перевезення пасажирів на залізничному транспорті.
При знайомстві Олександр розповів, що обрати професію, допоміг йому рідний брат Григорій. Зараз він на пенсії, але, працюючи машиністом, знайомив Сашка із своєю роботою, розповідав цікаві історії, які трапляються у дорозі.
Тож після закінчення навчання у середній школі Олександр подав документи у Здолбунівське училище залізничного транспорту, де освоїв професію слюсаря з ремонту поїздів, а згодом, ставши повнолітнім, здав екзамени і на помічника машиніста.
Важко уявити, що 18-річний юнак сидить у кабіні локомотива і разом з машиністом веде поїзд. Але у житті Олександра так і було. Саме у цьому віці він почав самостійно їздити у поїздки і виконував цю роботу аж до військового призову. В армії хлопець був танкістом – теж керував технікою, але уже військовою. Навики у цивільній справі, звісно, допомогли Олександру бути вправним солдатом. Він звільнився у запас із численними відзнаками від командування частини, у якій служив.
Його тягнуло у дорогу, а не до військового життя. Тож після демобілізації Олександр одразу пішов на роботу в депо, де на нього чекали велетні-локомотиви, де пахне мастилами. Навіть постійні суворі інструктажі не спинили юнака на цьому шляху. Ось так непомітно чоловік «наїздив» 36 років трудового стажу, який складається із безлічі робочих днів та ночей, багатотисячного кілометражу залізничними коліями.
Отримавши кваліфікацію машиніста ІІ класу у 2003 році, Олександр Данильчук пересів із вантажних потягів на пасажирські. Керувати ними довіряють тільки досвідченим спеціалістам. Нічні зміни, швидкісний рух (120 кілометрів на годину) вимагають високої зосередженості, відповідальності. Пасажири сіли у вагон, а локомотивна бригада зобов’язана вчасно, без пригод доставити їх до місця призначення.
Протягом місяця Олександр до 15 разів вирушає у дорогу. Маршрути потягів, якими він керує, пролягають до Львова, Києва, Луцька, Коростеня, Рівного та інших вузлових станцій. А проводжає чоловіка у поїздки дружина Зоя, яка, до речі, також працює на залізниці — чергує на станції Цвітоха. Хвилюються за тата і дві донечки, син, адже усі знають, що робота на залізниці має підвищену небезпеку.
Наразі у локомотивній бригаді Олександра помічником машиніста працює Сергій Пашинський.
— Ми уже півроку разом водимо електропотяги. Дуже важливо, щоб співпали характери, адже ми — одна команда і в екстремальних ситуаціях має бути повне взаєморозуміння, — каже машиніст, який навчив не одного юнака професійно водити локомотиви.
За це й поважають Олександра Данильчука у колективі. Його портрет, як кращого спеціаліста галузі, красується на Дошці Пошани підприємства. До професійного свята він завжди отримує у винагороду почесні грамоти, премії, і наша розповідь про Олександра також приурочена до Дня залізничника.
Ми часто зупиняємось і спостерігаємо, як стрімко мчить коліями потяг. А у віконці кабіни видно зосереджене обличчя машиніста. Це може бути й наш земляк Олександр Данильчук.