Годі було й припустити, що Україна і світ нині переживатимуть загрозу від «мирного атома», пробудженого безглуздим божевіллям московитської орди. І коли кажуть, що якийсь із 15 активних ядерних реакторів в Україні може знову породити появу акаполіптичної зірки Полинь, то ми вкотре згадуємо пережите нашим народом внаслідок Чорнобильської катастрофи.
І в ці квітневі дні ми знову віддаємо шану подвигу тих, хто попри страх і обставини зробив усе можливе, аби захистити людство від наслідків «мирного атому», що вийшов з-під контролю. З когорти тих, хто пройшов крізь випробування чорнобильської зони, і наш земляк — шепетівчанин Валентин Миколайович Філонік.
У «передчорнобильську» пору Валентин Філонік працював на шепетівському підприємстві пасажирських перевезень водієм автобуса на міських та приміських маршрутах. Словом, обрав за професійне покликання долю-дорогу. Однак цей символ руху життя невдовзі постав і в іншому вимірі.
Водії Шепетівського АТП № 16807 були серед тих, кого ранньої весни 1987 року відрядили у зону ЧАЕС, аби перевозити персонал атомників на аварійну станцію. До того, за словами Валентина Миколайовича, цим займалися столичні транспортники.
А передував тій поїздці наказ Хмельницького облуправління автотранспорту, відповідно до нього начальник АТП №16807 Володимир Максимов направив водіїв для забезпечення перевезень експлуатаційного персоналу Чорнобильської АЕС терміном на один місяць.
— При зустрічі нам пообіцяли: якщо погодимось їхати, то після відрядження отримаємо новий автобус. Спершу казали, що працюватимемо у «чистій» зоні, у Славутичі. Однак в управлінні повідомили, що нас відряджають саме у зону ЧАЕС. А також про те, що ми можемо відмовитись. Зрозуміло, що ніхто цього не зробив, — згадує події тієї пори Валентин Миколайович і продовжує:
— Крім мене у це відрядження відбули також водії «ЛАЗів-695» Микола Гунько та Анатолій Ралько. Крім того у резерві ще був Олександр Скрипник – він поїхав у зону згодом, у наступній партії. Останні двоє хлопців, на жаль, уже пішли у засвіти. Також з нами відрядили автослюсарів Миколу Поповича та Юрія Острицова, його теж з нами вже нема.
По прибуттю на ЧАЕС нас розподілили по різних підрозділах й місцях. Мене включили до складу колони, яка перевозила персонал станції.
Спершу працював на старенькому ЛіАЗі, а вже через якийсь тиждень у київському автопідприємстві мені на заміну дали новенький ЛАЗ. Маршрут перевезень нашої колони був від Копачів до Зеленого Мису. Була й інша колона, яка перевозила атомників від реактора до Копачів, тобто передавала їх нам.
Ми ночували у Зеленому Мисі — тимчасовому містечку, спорудженому у «чистій» зоні з фінських мобільних будиночків. До речі, там були усі зручності — туалет, душ тощо. Мешкали у них по 4–6 осіб.
Робочий день починали з доставки персоналу в Копачі. Далі на цілий день вирушали на стоянку у Чорнобиль, на місцевий сирзавод, який стояв пусткою. Там і техніку ремонтували, і в їдальні харчувались. Щодо забезпечення, то гріх було нарікати. На «шведських» столах було вдосталь страв, фруктів, овочів. Бери, скільки хочеш…
А увечері поверталися назад. Колону супроводжували співробітники ДАІ. Зрозуміло, що асфальтовані дороги постійно поливали водою, періодично робили дезактивацію автобусів. Хоча власного захисту, як такого, не було, — каже Валентин Миколайович. — Лише раз видали марлеві пов’язки, та й по тому. Їх ніхто з нас не міняв, та й, власне, не носив. Одяг був той, у якому приїхали.
Лише на 15 день перебування у зоні нам видали так звані накопичувачі радіації, схожі на авторучки. Сказали, що там буде зафіксована «персональна» доза рентгенів. При від’їзді їх у нас забрали до лабораторії й повідомили, мовляв, з даними можна буде ознайомитися по прибуттю на місцях. Проте, схоже, вони канули у небуття…
— Ми перебували у зоні в ту пору весни, коли дерева стояли ще без листя, з 12 березня по 12 квітня, тому видовище вона справляла доволі гнітюче, — продовжує ділитись спогадами чорнобилець. — За майже рік з часу аварії усе стало занедбаним, потрощеним. У селах будинки стояли пусткою з вікнами, забитими навхрест дошками. Ще й радіація з перших днів нагадувала про себе першінням у горлі, постійним «металевим» присмаком.
Не можна забути й випадок у Дитятках. У цьому населеному пункті, на виїзді із зони, був апарат, що вимірював рівень радіації. Тож і я підійшов, щоб зробити виміри. А в той час із зони відчуження прибули ліквідатори-«партизани». Апарат «зафонив» ще тоді, коли вони перебували за два десятки метрів від нього. Лише Всевишньому було відомо, яку дозу радіації вони отримали…
Ще й досі у пам’яті Валентина Миколайовича його пасажири. У кожного з них було своє місце, каже. Мовчки, за командою бригадира, вони сідали в автобус. Впадало в очі, що вони не вітаються, як зазвичай буває, і мовчки їдуть. Лише інколи хтось зронить слово. Враження таке, що поруч з тобою їдуть приречені…
За час перебування у зоні довелось побувати чи не на всіх її «екзотичних» місцях, зокрема й могильниках радіоактивної техніки, запам’ятався і «рудий ліс». В останньому навіть хотіли сфотографуватись. На щастя, над’їхали військові у захисних костюмах, насварили і прогнали з небезпечного місця, згадує співрозмовник.
А по приїзді, каже він, виплатили зарплату. Вона за «чорнобильський» місяць була доволі високою – 1,5 тисячі радянських карбованців. У той час як по підприємству, навіть з переробкою, максимум 300 карбованців можна було заробити.
Зрозуміло, після того з’явились охочі теж побувати у зоні, дехто навіть їздив кілька разів. Але тоді ніхто на пільги не сподівався, бо знали, що комусь таки треба їхати…
А потім Валентин Миколайович повернувся до звичної роботи в АТП. Через кілька місяців, як і обіцяли, він отримав новенького «Ікаруса». До речі, цей автобус був другим таким у Шепетівці. Чоловік працював на ньому на міжміських маршрутах. Побував чи не в усіх містах України, адже курсував на Київ, Тернопіль, Вінницю, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Бельци.
Орендував цей автобус і футбольний клуб «Темп», поки його власник Джумбер Нішніанідзе не придбав «Мерседеса». Футболістів возили на тренувальні збори у Крим. Робота Валентину Миколайовичу подобалась, тим більше на такому автобусі.
За «чорнобильську» сторінку своєї біографії Валентин Миколайович отримав статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії. Звісно, здоров’я нині підводить, та й реалії сьогодення чимало випробовують, проте Валентин Філонік упевнений, що, попри все, важливо зберігати оптимізм і бажання жити. Цим принципом він керується і сьогодні.
— Важко втрачати своїх товаришів. Хочеться, щоб вони завжди були поряд, — говорить Валентин Миколайович. — Я хотів би побажати чорнобильцям та й загалом усім краянам найголовнішого — здоров’я. І, звісно ж, мирного неба над головою. Якщо все це буде, то інші труднощі завжди можна подолати.
Володимир НИТКА.