Недавні «транзитні», через територію Молдови, прильоти в Україну рашистських ракет не лише залишили кіптяву над садами нашої сусідки по кордону, а й спричинили офіційний протест щодо брутального порушення країною-терористом повітряного простору цієї суверенної держави.
Цей прецедент навіяв і спогади про події, яким цьогоріч набіг добрий шмат новітньої історії – ціле тридцятиліття. Йдеться про так звану придністровську війну, наслідки якої й досі є регіональним каменем спотикання.
За бурхливим плином часу й безліччю подій годі й згадати, якою вибуховою була звістка щодо придністровського сепаратизму, який виник у час розвалу Країни Рад як відповідь на прагнення Молдови до незалежності та її
зближення з Румунією. Конфлікт між Молдовою та самопроголошеною 2 вересня 1990 року Придністровською молдавською республікою почався ще наприкінці літа 1991 року, коли остання заявила про вихід зі складу Молдови. А далі він загострився до збройного протистояння. Його пік припав на березень–липень 1992 року, коли між сторонами почались військові дії за активної участі регулярних підрозділів 14-ї армії збройних сил РФ. Тоді у ході боїв з обох боків загинули приблизно 1200 осіб.
Остаточно статус Придністров’я не врегулювали. І конфлікт досі перебуває у «замороженому» стані, та з того часу перейшов у «холодну» фазу з економічних санкцій, блокад тощо. Відтак, виникла й досі існує самопроголошена Придністровська молдавська республіка під контролем Москви. Там досі перебуває невеликий контингент російських військ.
Й дивним сьогодні виглядає те, що історія придністровського сепаратизму почалася з того, що самопроголошена Верховна Рада самопроголошеної Придністровської республіки ухвалила звернення до Верховної Ради України про входження до складу України. І це звернення тодішній ватажок сепаратистів Смирнов привіз до Києва.
На жаль чи на щастя, тоді його ніхто не розглядав. На те, що у сусіда хата горіла, наші керманичі дивилися спокійно, здавалось, що українці «догулювали застій».
Ніхто не звернув уваги й на те, що тоді у Придністров’я наїхало багато російських імперців, зокрема горезвісний Ігор Гіркін–Стрєлков.
Це уже сьогодні ми можемо з певністю сказати, що придністровський конфлікт має певні схожі риси з конфліктами в Абхазії, Південній Осетії, Чечні, на Сході України, які нагадували повторення сценарію під сморід російських порохівниць. Серед основних його складових — бажання регіонів не підпорядковуватись центральній владі та прагнення створити власну самопроголошену державу; проживання великої кількості російськомовного населення, надання Росією військової підтримки сепаратистам. Складається враження, що саме конфлікт на дністровському порубіжжі засвідчив початок, так би мовити, «линьки» московської гідри, яка вкотре змінювала свій імперський камуфляж.
А якби тоді відбулося приєднання цієї смужки землі до України, то нині нам годі було б до кого апелювати щодо непорушності кордонів, гарантом чого були Гельсінкські угоди, якими у 1975 році 35 держав світу закріпили політичні й територіальні домовленості Другої світової війни. Вони розписались під повагою до прав людини, суверенітетом, незастосуванням сили та непорушністю кордонів. Радянський Союз, у складі якого були Україна та Росія, також узяв на себе ці зобов’язання. Однак остання їх безцеремонно порушила.
— Дійсно, не потрібно було втручатись у чужі справи стороннім силам. Більше того, переконаний, що не було б у цьому конфлікті стільки жертв, якби не влізли російські силовики. І не було б нині й самої проблеми Придністров’я, — погоджується шепетівчанин Микола Чайка, учасник тих далеких подій на берегах Дністра. — Адже й зараз часто спілкуюся з хлопцями, з якими разом несли там ратну службу і які проживають у Придністров’ї. То, за їхніми словами, там все залишилось таким, як було тоді…
Те літо 1992-го Миколі Григоровичу важко забути. Адже це — сторінка молодого життя, сповнена адреналіну і відчуття небезпеки.
— Ми прибули до Придністров’я згідно наказу Київського управління міліції, у підпорядкуванні якого служив у спецпідрозділі. На той час я уже встиг побувати на місці аварії на ЧАЕС і вважався у відрядженні, оскільки наш підрозділ готували для Чорнобильської зони, якій було присвячено загалом 15 років. Тож потягом у «гарячу точку» добрались у перших числах червня. Перебували біля міст Бендери і Дубоссари, неподалік Тарутинського полігону на Одещині. У нашому відділенні були правоохоронці з рідних куточків України.
Будні наші – миротворчі, вони складались із спільного патрулювання, охорони мостів через Дністер. Проживали у казармах, клубах, дитсадках, сільських садибах. На одному місці не сиділи, адже ситуація була напружена до краю, — згадує Микола Григорович.
Та й мета перебування українських правоохоронців була вкрай важливою для регіону — припинити контрабанду зброєю, яка набирала обертів. Її розікрали з військових частин і вона «пішла по руках». Цим скористались кримінальні елементи. Набрала розмаху й контрабанда алкогольними напоями, спиртом, наркотиками, які збували на Одещині. Звісно, усе, що нелегально вивозилось, правоохоронці вилучали і конфісковували.
А саме Придністров’я стало сірою зоною. І, власне, таким воно є й нині, стверджує Микола Чайка.
— Порушники оминали нас, як мовиться, десятою дорогою, а з місцевим населенням ми ладнали, старались оминати конфліктні ситуації. Самі ж тамтешні мешканці жартома називали себе українськими молдаванами. До речі, ці місця мені були знайомі. Адже служив у Бєлгороді, у десантній учебці, а згодом проходив строкову службу у Кишиневі. Мабуть, тому мене й відібрали туди. А ще знав трохи молдавську мову, менталітет мешканців.
З російськими силовиками з 14-ї армії, якою тоді командував Олександр Лебідь, стосунки були нейтральними. Хоча добровольці-«казачкі» різних мастей, які теж понаїжджали, всюди пхалися. Це все ускладнювало ситуацію, бо люди самі б з усім розібралися.
Прості люди завжди бояться війни. І та, хоча на перший погляд її не порівняти з нинішньою, в Україні, принесла чимало горя, руйнувань. Особливо після обстрілів м. Бендери, по якому били з гармат і «Градів», коли постраждали невинні діти…
Однак це комусь було на руку. Адже, втративши Придністров’я, тодішня Молдова позбулася значної частини промислового потенціалу. Уже тоді Росія відчула себе спроможною впливати на все оточуюче.
— А те, що Придністров’я і сьогодні залишається плацдармом для РФ, то в тому, мабуть, вся суть закономірностей цього та інших конфліктів. Придністровський конфлікт нікуди не зник, він і досі несе загрозу з огляду на можливу непередбачувану ситуацію.
Адже було серйозне загострення у Придністров’ї, коли на початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну сталася серія вибухів та обстріли мостів Одещини біля Молдови. Тоді були небезпідставні версії щодо якоїсь спроби військової операції, — вважає учасник бойових дій, чорнобилець Микола Григорович Чайка. — І країни, що розташовані поряд, все більше відчувають загрозу безпеці, яку несе у собі «заморожена» сіра зона у Придністров’ї.
Я думаю, що лише перемога України може поставити усі крапки, і не тільки у випадку вирішення придністровської проблеми. Поразка країни-агресора поверне спокій й іншим країнам, до порушення кордонів яких вона доклала у свій час руки. Нині від нашої перемоги значною мірою залежить подальша доля багатьох людей, які страждають від наслідків, спричинених цими конфліктами.
Володимир НИТКА.
На знімках:
учасник бойових дій, чорнобилець Микола Григорович Чайка;
фото з хроніки придністровських подій.