Нині відомості про сплав «нашими» місцевими ріками Хомора, Горинь і Случ у XVIII – XIX століттях уже сприймаються як фантастика. Ну а те, що ще до початку 1990-х кожен міг добратися річковими теплоходами-ракетами на підводних крилах з Києва до курортних міст на узбережжі Чорного моря, юному поколінню видається взагалі «космосом».

Це тепер Хомора, Горинь і Случ (головні річки нашого регіону) мілководні й як «транспортні артерії» не використовуються. А ще якихось кілька століть тому все було інакше.

Якось у селі Савичах Шепетівського району ми розговорилися з місцевим чоловіком. Той «похвалився», що у ХІХ столітті з села возили болотну руду. Річкою Цвітохою примітивними баржами її доставляли до «сусідньої» Горині, а далі «тягнули» аж у Прип’ять.

А ось свідчення Андрія Семенюка: «Знаю, що в 1780 – 1790 роках один польський магнат сплавляв річкою Случ деревину аж у Херсонщину».

Можна пригадати й записи лікаря Фортуната Новицького про річку Гуску (яка є притокою Цвітохи, а та впадає у Горинь) за 1870-ті роки. За його спостереженням, у районі Шепетівки вона була доволі повноводою. Не дарма на цій річці, між нашим райцентром і селом Кам’янкою на Славутчині, колись стояло три хутори-висілки із греблями.

На річці Стир у 1930-х роках.

Як Горинь, так і Случ до 1913 року вважалися судноплавними. Найчастіше ними возили ліс. Причому, аж до середини двадцятих років, існувала практика «пересування» барж із деревиною вручну. Тобто кілька людей запрягалося і, йдучи берегом, тягнули навантажене судно.

Річкою Хоморою перевозили вантажі із зерном. Чимало його мололи на Грицівщині. Так, газета «Волынский пролетарий» у 1920-х інформувала, що у тодішньому Грицівському районі налічувалося аж 16 вітряків.

Річкою Горинь – притокою Прип’яті – навіть за станом на 1979 рік ходили вантажні судна. Щоправда, у районах цього судноплавства (переважно територія Волинської області) велися інтенсивні дноочищувальні й днопоглиблювальні роботи.Востаннє навігація по Горині відкривалася 1994 року. Про інші, «близькі» нам Хомору та Случ відомостей не маємо.

***

Цікаво, що ще у 1970-х – на початку 1980-х років шляхи шепетівчан, котрі влітку вирушали «на море», дещо відрізнялися від типових сучасних. Окрім «традиційного» залізничного варіанту, був ще спосіб добратися до чорноморського узбережжя річкою.

Спершу – подорож у Київ. Звідти – по Дніпру звичайним теплоходом або швидкісною «Кометою» (вид суден на підводних крилах) до курортів на Чорному морі.

Інший різновид «крилатих» суден – «Ракети» – сполучали Київ із білоруськими містами Гомель та Речиця.

Пасажирський теплохід «С. Васильченко», який курсував Дніпром і забирав пасажирів навіть із сіл на узбережжях, можемо побачити у художньому фільмі «Абітурієнтка». Його зняла Київська кіностудія ім. О. Довженка 1973-го.

А як виглядав у 70-х теплохід «Шепетівка»? Про те, що такий існував, писала газета «Шляхом Жовтня». Щоправда, його використовували не на річках, а на морях.

Загалом, завдяки створенню Дніпровського каскаду гідроспоруд, у 1970-х – 1980-х рр. було забезпечено пасажирський рух річкового транспорту на відрізку річки Дніпро завдовжки 1100 км.

Пасажирообіг Київського річкового вокзалу наприкінці 1970-х складав понад 500 тис. осіб на рік. Було 40 рейсів на день.

Усе це зникло на початку 1990-х років. Бо ж річковий транспорт загалом, а особливо рух на підводних крилах, вимагає колосальних витрат палива. А воно стало надто дорогим. Та й і з ріками не все гаразд. Їх практично не чистять, вони мілішають.

Володимир КОВАЛЬЧУК.