Збігло уже два роки, як ворожа куля обірвала молоде життя шепетівчанина, начальника радіолокаційної станції батареї управління артилерійської розвідки бригадної артилерійської групи, прапорщика Анатолія Андрощука.

Не стало мужнього чоловіка, щирого патріота, справжнього захисника. Горе прийшло у родину шепетівчан Віри Федорівни і Володимира Сергійовича Андрощуків – загинув їхній старший син, якому був 41 рік.  Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади загинув на Донеччині, як написано в офіційному документі, «у результаті несумісного з життям поранення» під час виконання службового завдання на Сході країни, де триває Операція об’єднаних сил.

Сталося це 29 липня о 5-й годині ранку у місті Залізному. Як розповів згодом командир бригадної артилерійської групи 24-ї окремої механізованої бригади, підполковник Вадим Лук’янихін, Анатолій Андрощук був призваний на службу у 24-ту ОМБр у жовтні 2017 року. 
З 13 січня 2018 року бригада дислокувалася у зоні проведення АТО (ООС). Під час несення чергування Анатолій отримав три кульових поранення.

Анатолій Андрощук народився 31 березня 1977 року в м. Шепетівці. Навчався у ЗОШ № 6. Після школи здобував освіту у Шепетівському технікумі ПДАТУ. Згодом навчався у школі прапорщиків, служив у в/ч А 3730 (12-те містечко), у ШВК № 98. Захищати Батьківщину від агресора пішов під час чергової хвилі мобілізації.
У вересні 2017 року підписав контракт і служив у військовій частині А 0998 24-ї ОМБр.
А відколи з 13 січня прапорщик Анатолій Андрощук поїхав на війну, з тих пір вдома не був, а повернувся у вічності — серед героїв, які загинули за мирне життя у рідній Україні. У загиблого залишилися батьки-пенсіонери, молодший брат Андрій з сім’єю, який служить у в/ч А 3730, має статус учасника АТО.

За спогадами його рідних, взірцем для Анатолія завжди був дідусь Сергій Іванович — учасник бойових дій, нагороджений орденом Слави, якому довелося звідати усіх жахіть німецького полону. Не щадила та війна й бабусю.

Анатолій не раз слухав їхні болючі спогади, тож, аби його мама і тато не звідали подібного, він пішов боронити країну. «Війна мусить закінчитися там, де почалася», — стверджував він. А ще понад усе мріяв, аби під мирним небом зростав його племінник — восьмирічний Дмитрик.

Як згадували близькі, Анатолій ніколи не нарікав, не розповідав подробиць, навіть не казав, де він служить. Усе віджартовувався, мовляв, це військова таємниця. Він був дуже людяним, щирим, добрим, комунікабельним, неконфліктним, з ним було цікаво поговорити на будь-які теми, адже знався й розумівся у всьому.
І він дійсно з когорти кращих, які віддали найцінніше – життя – задля майбутнього інших.

За матеріалами Музею пропаганди.