Світлана стояла біля вікна і пригадувала епізоди свого життя, пов’язані з покійним чоловіком. Із самого дитинства вони з Ігорем були разом: разом гралися, бо жили в одному мікрорайоні, разом ходили до школи і зі школи, а коли підросли – на танці…
А потім вона проводжала його в армію, писала листи, хвилювалась, коли довго не відповідав, чекала. Тільки після повернення дізналася, що він був в Афганістані — виконував військовий обов’язок. Там Ігор Алексєєв отримав важке поранення і був нагороджений медаллю «За відвагу».
Війна невпізнанно змінила вчорашнього веселого хлопчака. Вона важким катком пройшлася по 18-річних, які попали в чужу країну і з перших хвилин змушені були захищатися. А ще наклала відбиток на їхні характери. Ігор повернувся змужнілим, але, водночас, дуже вразливим, нервовим. Були хвилини, що ледь себе стримував, коли зустрічався з проявами несправедливості.
Проте його завжди заспокоювали великі блакитні очі коханої. Там було стільки любові!.. Дівчина була поряд і намагалася усіляко його підтримувати. Згодом вони назавжди пов’язали свої долі. Пішли разом працювати на завод культиваторів, отримали квартиру, в якій незабаром задзвеніли дитячі голоси сина і донечки. З часом родина поповнилась невісткою, зятем, онуками.
Світлана та Ігор Алексєєви завжди були разом: на днях пам’яті полеглих побратимів, у поїздках до батьків загиблих, на інших заходах Шепетівської СВА. Жінка в усьому підтримувала свого чоловіка.
Зненацька у родину прийшла біда – Ігор захворів на невиліковну хворобу. Світлана дні і ночі не відходила від нього, однак він «танув» на її очах. Біль розривав серце жінки, крадькома плакала, але коли заходила у кімнату до чоловіка, була зовні спокійною, навіть намагалась усміхатись.
Згодом Ігоря не стало… Проте жінка не опустила руки. Прийшовши у Шепетівську СВА, написала заяву про вступ до організації і стала активним її членом.
З початку вторгнення росії в Україну Світлана стала волонтеркою і допомагає захисникам. У приміщенні Спілки вона разом з іншими ветеранами готує смаколики та засоби від застуди за народними рецептами, які передають для бійців, що нині на Півдні та Сході боронять нашу країну. Ветерани-афганці впевнені: якщо в Україні є такі жінки, як Світлана, то ми обов’язково переможемо.
Члени Спілки знають, що у цей важкий час кожному потрібно робити свою, хоч і невеличку, але корисну справу і не варто занепадати духом. Попереду ще багато важких днів, сповнених болю і втрат. Проте ветерани розуміють, що країні потрібно жити, а кожному українцю робити те, що вмієш, і усім разом, шукаючи можливості, долаючи перешкоди, докладати всіх зусиль для наближення Перемоги. Не даремно девіз колишніх воїнів-афганців: «Разом ми — сила».
В.ПИПИЧ, член Шепетівської СВА,
учасник бойових дій в Афганістані.