ГОЛОВНА СТОРІНКА ГОЛОВНІ НОВИНИ Житлова криза, осінній призов до армії, діра на трубі цукроварні…

Житлова криза, осінній призов до армії, діра на трубі цукроварні…

26 переглядів

Це лише деякі з багатьох тем, які висвітлювали творці нової газети «Шлях Жовтня» у першому номері. Вона вийшла у Шепетівці 7 листопада 1925 року, тобто девяносто пять років тому.

 

Видання «стартувало» за дуже сприятливих обставин. По-перше, наше місто в середині 1920-х стало центром великої Шепетівської округи, яка складалася із понад десятка районів. По-друге, жодних аналогічних видань не існувало, а через це – і конкуренції.

Відтак, редакція, яка розміщувалася за адресою: вулиця Карла Маркса, 38 (нині там – будівля-руїна колишнього кінотеатру ім. М.Островського), швидко провела передплату. Цікаво, що першим із тих, хто заплатив за доставку газети поштою, став не місцевий – житель селища Антонін Олександр Домбровський.

У перші місяці «Шлях Жовтня» виходив «хаотично», не у точно визначені дні, проте мінімум двічі на тиждень. Один примірник (4–6 сторінок) коштував 3 копійки. Для порівняння, республіканська щоденна газета-офіціоз «Вісти ВУЦВК» продавалася по п’ять копійок за 6–8-сторінковий номер.

«Центровим», як на наш погляд, матеріалом першого номера шепетівського часопису був допис про перебіг осіннього призову до радянського війська. Це зараз військкомат «набирає» лише по кілька десятків новобранців, а реалії 1920-х були зовсім іншими.

Так, 29 жовтня сотні призовників почали прибувати до військкомату (він знаходився у районі теперішньої міської лазні). Вони добиралися до Шепетівки переважно із сіл (бо ж відсоток сільського населення ще переважав міське). Робили це хто і як міг (автобуси не курсували, а автомобілі були радше екзотикою, ніж транспортом на щодень). 

Оскільки не усі змогли потрапити до військкомату у перший день приїзду, їхнім дозвіллям поблизу зацікавився «Шлях Жовтня». І написав, що вечорами призовники, чекаючи своєї черги, «співали пісень», а ще бігали у кіно дивитися фільми. Дехто навіть потрапляв на «екскурсії» у цукроварню чи місцеву електростанцію.

Термін строкової військової служби становив тоді два роки. Місце її проходження визначалося у військкомату шляхом жеребкування.

До речі – про цукрозавод. Від подій Української революції 1917–1921 років це колишнє підприємство графа Йосифа-Альфреда Потоцького настільки постраждало, що його «запустили» аж у 1925-му.

Радянська влада назвала цукроварню на честь поляка Станіслава Францовича Ланцуцького (вельми відомого у ті часи політичного діяча «лівого» спрямування). Це «реанімоване» підприємство щодоби виробляло 6–7 тисяч пудів цукру. Чудові показники, як для перших днів роботи! Під час ремонтних робіт, як «підмітила» газета «Шлях Жовтня», навіть заклали діру в заводському димарі, куди за революційних часів влучив чийсь артилерійський снаряд.

Цікавий факт: старші робітники за дореволюційною «інерцією» продовжували називати керівний персонал цукрозаводу – директора, адміністратора, начальника фінансового відділу – «панами». Це обурювало їхніх колег – колишніх червоноармійців, котрі влаштувалися на «тепленькі» місця після революції. Про що теж написала газета «Шляхом Жовтня» у своєму першому номері від 7 листопада.

На одній із шпальт часопису знайшлося місце й для статті про «житлову кризу» шепетівських залізничників. Певно, через наслідки Першої світової війни та Української революції багато хто з них втратив дах над головою, тож у 1920-х влада Шепетівської округи «ламала голову» над тим, як поліпшити житлові умови цій категорії фахівців.

Тому 1924 року на станції Шепетівка було організовано житловий кооператив. Його пайовики щомісяця вносили по 10 відсотків від зарплати, а також 5 карбованців додатково. Уже через рік кооператив звів дев’ять кам’яних будинків по 3 квартири у кожному. А на наступний, тобто 1926-й, запланував спорудження ще десяти таких.

Для довідки: звести один такий «колективний» будинок у ті часи вартувало 5 тисяч карбованців. Порівняємо з тодішньою середньою зарплатою у промисловості – це пів сотні карбованців.    

Ну, а ще з першого числа «Шляхом Жовтня» можна дізнатися про проблеми із збиранням сільськогосподарського податку по селах Шепетівської округи. Заступник завідувача окружним фінвідділом товариш Кляус написав, що до 1 листопада зібрали лише 70 відсотків від запланованого його розміру. Тобто, не 669 тисяч, як очікувалося, а тільки 470 тисяч.

Хоча сплату цього виду податків «розкидали» на три різних сезони, з його збором постійно виникали якісь труднощі. Особливо «кволо» сільгоспподаток здавали селяни Судилківського, Теофіпольського та Аннопільського районів Шепетівської округи.

Часто жителі сіл, аби не мати заборгованості та не сплачувати пеню, мусили додатково найматися на сезонні роботи. Зокрема, й на Шепетівську цукроварню, де працювали позмінно за 40–50 копійок на день.

На цьому фоні реклама так званих державних трудових ощадкас, яку в середині 1920-х друкували такі окружні газети як «Шлях Жовтня», виглядала як глум над людьми праці.

Володимир КОВАЛЬЧУК.

Фото з приватного

архіву автора.

Залиште Ваш коментар
WP2Social Auto Publish Powered By : XYZScripts.com
Перевести