6 березня 1911 року близько 13-ї години товарно-пасажирський поїзд № 11, яким їхав з Києва наш земляк, 25-річний славутчанин Микола Мельник, прибував до станції Козятин. Пасажир настільки поспішав вийти, щоб «перескочити» на потяг у «домашньому» напрямку (в бік Здолбунова), що вже звисав однією ногою на сходинці вагону (в ті часи такі сходинки були ззовні, а не «складалися» всередину, як тепер). Як наслідок, нога потрапила у вузький простір між пероном і вагоном. Із серйозним пораненням лівої стопи Миколу Мельника доправили для надання першої медичної допомоги у Козятинський залізничний приймальний покій. Що було з потерпілим далі, часопис «Кіевлянинъ» не уточнив.
1 березня 1900 року газета «Кіевлянинъ» написала про так звану чайну-читальню містечка Судилків Заславського повіту Волинської губернії (нині – село на Шепетівщині). Справа в тім, що завсідники цього закладу «діставали» його «попечителя» Ф. Тирраса, аби роздобув якісне насіння городини. Почали це робити після того, як попечитель у чайній-читальні зачитав доповідь про необхідність більш частої сівозаміни. Селяни, аргументуючи, що наявний у Судилкові насіннєвий матеріал «виродився», вручили для Тирраса перелік насіння, яке потребує «оновлення». Попечитель з ним поїхав до Заслава й попросив фінансового сприяння в повітовому комітеті піклування про народну тверезість. Як відреагували на цю ініціативу там – не відомо. Загалом у Заславському повіті на початку ХХ ст. діяло 19 чайних-читалень, із яких Судилківська вважалася однією з найактивніших.
11 березня 1924 року прорадянсько налаштований дописувач «Волынского пролетария» з містечка Білогородки Заславського повіту (нині – село Ізяславської громади Шепетівського району) дивувався, що біля «керма» тамтешнім комітетом незаможних селян повсякчас опиняються категорії людей, котрих складно назвати бідними. «Були головою і куркулі, і жандарми царські, й співробітники польської охранки навіть», – зазначив білогородський інформатор, певно натякаючи на осіб-прибічників різних влад під час революційних подій 1917–1921 років.
5 березня 1925 року селькор Кудрик із села Ленківці на Шепетівщині розкритикував у газеті «Радянське село» місцевий кооператив. Організації дісталося за непродуманий асортимент товарів у своїй сільській крамниці. Адже замість того, щоб закупити й запропонувати на продаж різноманітні товари підвищеного попиту, керівництво кооперативу навіщось завезло до крамниці значну кількість настінних годинників-дзигарів і глиняного посуду.
8 березня 1942 року хімік Е. Блінда у газеті німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» красномовно описав, що сталося із місцевим цукрозаводом у перші дні радянсько-німецької війни. Коли радянська влада відступала, то вивезла з підприємства два ешелони цінного обладнання та речей – деталі машин, парові котли, мотори, токарні станки. Було спалено дах основного корпусу цукрозаводу й склад із цукром.
10 березня 1960 року пенсіонер П. Бородін похвалився у «Шляху Жовтня» своїми досягненнями з вирощування ягідних кущів і фруктових дерев. Попри розповіді старожилів, що в нашій місцевості добре ростуть лише тополі, клени, садівнику вдалося «приживити» у садку сорти груш Лісова красуня, Бере зимова, Мічуріна, сливи сортів Ренклод зелений, Ренклод колгоспний, Венгерка звичайна, Ганна Шпет, Любську черешню, а ще абрикос, малину, кизил, суниці. Зазеленіли у пенсіонера і черенки виноградної лози сортів Айзберг, Анжевін, Мадлен. «У цьому році я виписав із плодоягідних розсадників саджанці персика, граната, айви, яких буду акліматизувати в шепетівських умовах», – загорівся успіхами дописувач.
7 березня 1969 року в рубриці «Промовисті факти» згаданого часопису констатовано цікавий момент з роботи Грицівської автобусної станції: щоденно звідти відправлялося 32 рейси транспорту. Зокрема, з селища можна було доїхати в Київ, Кременець, Хмельницький, Полонне. Аж 16(!) автобусів щоденно підтримували зв’язок селища з районним центром – Шепетівкою.
У першій половині березня 2000 року, коли на Шепетівщині розпочиналася підготовка до весняно-польових робіт, виник дефіцит пального. Аграрії збивалися з ніг, щоб десь знайти солярку й придбати її. Проте окремі комерсанти пропонували селянським господарствам паливно-мастильні матеріали в обмін на відсоток від урожаю озимих. Подібні пропозиції надходили навіть з Азербайджану та Греції.
3 березня 2005 року наша газета звернула увагу на модну тенденцію серед старшокласників і людей «до 30-ти» – пірсинг. Молоді люди навіть зверталися до редакції з проханням пояснити, наскільки шкідливою є процедура з проколювання різних частин тіла. Лікарі розтолкували, що ніяких побічних ускладнень пірсинг пупка, вушної раковини, надбрівних дуг, якщо правильно його робити, не має.
5 березня 2009 року «Шепетівський вісник» розповів про продовольчий магазин «Дует» на вул. Українській. «Його поява тут у 2004 році – гарно втілена ідея подружжя Мазярів, Олександра і Галини. До того на його місці була звичайна необладнана автобусна зупинка. Скоро люди пішли у цей магазин за покупками. Тут можна побачити великий асортимент молочних, ковбасних виробів. Завжди є свіжі хліб, кондитерські вироби, овочі, фрукти. Колектив ретельно слідкує за асортиментом товарів, порядком і чистотою». Пройшли роки після статті Є. Світлої про «Дует», а цей магазин як був одним із кращих у нашому місті, так і залишається таким.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.