До цього старовинного, мальовничого та розлогого села – окраси Шепетівського краю – від райцентру далеченько, тридцять два кілометри. Але побувати тут варто, особливо наприкінці квітня – у першій половині травня, коли квітують вишні, яблуні, «підморгують» фіолетовими барвами бузкові кущі. А розлогі заплави річки Хомори, де вербівчанам зручно випасати худобу, палахкотять пишними «ковдрами» жовтогарячих кульбаб.
Весняна пора, здається, у селі настільки гарна, що місцеві тимчасово забувають про проблеми. А їх тут, як і багато де у сучасній Україні, вистачає.
«Зв’язок» з райцентром –
по вибоїнах
…Неділя, 13 година 30 хвилин. Маршрутка сполученням Шепетівка–Марківці з дев’ятьма пасажирами у салоні вирушає від райцентрівського автовокзалу.
Шлях до Вербовець цим, єдиним на сьогодні, рейсом займає годину часу. До повороту із «хмельницької» траси (дорога регіонального значення Р-05 Городище–Старокостянтинів) на Вишневе якість дорожнього покриття ще так-сяк, а от далі водій просить закрити вентиляційний люк, аби до салону не потрапляла курява. Водночас стишує швидкість, починає старанно оминати численні вибоїни.
– Коли востаннє дорога між Вишневим, Сульжином і Вербівцями капітально ремонтувалася? – цікавимося у водія.
– Тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, – чуємо у відповідь.
На зупинку, де виходимо, по-народному кажуть «Ваги». Чому? Бо поряд колись діяв зважувальний пункт – одна з важливих «точок» давно неіснуючого вербовецького колгоспу імені Суворова.
Бусик завертає у напрямку до Брикулі, Старих Бейзим. (Подейкують, що на кінцеву, до Марковець, не завжди доїжджає, бо ж «клієнтів» там – усього 17 пенсіонерів).
Розпитуємо двох жіночок, які стоять у холодку на узбіччі, о котрій годині очікувати зворотній рейс. Вони здивовано знизують плечима:
– На Шепетівку сьогодні уже нічого не їхатиме. Можете чекати аж до ранку…
Щодня, о 7.40, у Вербівцях зупиняється маршрутка до Хмельницького. Зачекаєте ще двадцять хвилин – є змога сісти на «шепетівську». Також із четверга по неділю о 12.22 на залізничній платформі села зупиняється дизель-потяг «Хмельницький–Шепетівка». Проте зі зворотнім шляхом значно складніше: є єдиний рейс маршрутки о 13.30. А згаданим поїздом, котрий повертається до обласного центру вночі, користуватися «не з руки».
Оскільки чималій кількості вербівчан похилого віку пенсія «надходить» на картку, вони мусять ось так «подорожувати» до найближчих банкоматів. Клієнти «ПриватБанку» їдуть до Шепетівки. А найближчий «ощадівський» банкомат є у смт. Грицеві, проте туди треба добиратися з пересадкою.
«Дефіцит» медиків
А якщо до райцентру треба дістатися терміново? Наприклад, у вихідний день малий син руку пошкодив і травму необхідно показати лікареві? У такому випадку без власного чи сусідського легковика не обійтися.
Хоча можна й на «білогородську» трасу (офіційна назва — дорога Р-32 Кременець-Ржищів) спробувати вибратися, що за колгоспним садом пролягає, і «зловити» попутку. Нею – до грицівського перехрестя, а далі – пересадка у напрямку Шепетівки.
Загалом проблема медичного обслуговування стоїть у Вербівцях доволі гостро. Старожили ще пам’ятають, як лікувалися у Грицівській лікарні. Існував там навіть пологовий будинок.
Зараз всі ці «принади» – у Шепетівці. Навіть свого фельдшерсько-акушерського пункту у Вербівцях немає. Споруда на вулиці Центральній, у якій він колись розташовувався (колишня контора колгоспу), нині стоїть пусткою. Натомість до послуг вербівчан, а ще мешканців шести (!) сусідніх сіл – Сульжина, Вишневого, Брикулі, Лавриновець, Старих Бейзим, Марковець – єдина амбулаторія сімейної медицини.
Цей заклад діє у Сульжині. Втім, судячи з розповідей вербівчан, там не вистачає працівників. А ті, які є, – приїжджі. Тобто треба створювати такі умови, щоб вони не змінювали місця своєї праці.
Приміром, молодий фельдшер, котрий, за словами жителів Вербовець, працює в амбулаторії від початку нинішньої весни, доїжджає з Мокіївець.
Добрим словом вербівчани згадують його попередницю, котра за станом здоров’я змінила місце праці. Адже вона щодня, добираючись на роботу в Сульжин, велосипедом із рідних Чотирбок по вісім кілометрів «накручувала», що не кожному до снаги. Про Вербівці ніколи не «забувала», до своїх «пацієнтів» часто навідувалася. Але, зрештою, мусила перевестися у Ленковецьку ЗОШ І-ІІІ ступенів…
Селяни скуповуються
на «власному» ринку і…
у Старокостянтинові
До транспортних «викликів» чимало вербівчан уже пристосувалося. Вони уже не возять до Шепетівки на продаж молоко чи городину так часто, як це було кільканадцять років тому.
– Земляки полюбляли торгувати на базарчику, що діяв у районі теперішньої залізничної станції Шепетівка-Подільська, – розповідає Галина Швед, представник села у Ленковецькій об’єднаній територіальній громаді. – Але коли дизель-потяг «Хмельницький–Шепетівка» почав курсувати через Вербівці лише раз на добу, і то вночі, це стало нереально.
Тож тепер вербівчани тісніше «співпрацюють» із заготівельниками. З бажаючими купити молоко (поголів’я корів у селі велике, майже три сотні) проблем немає. Нині його «забирають» Славута, Ізяслав і навіть Рихальське (населений пункт Ємільчинського району, що у сусідній Житомирщині).
Середня закупівельна ціна, якщо порівнювати із «зимовою», цієї весни знизилася. Нині складає 5 гривень за літр. Отож, вербовецьке молоко до шепетівських прилавків практично не «доходить».
А де селянам купити «хліб і до хліба»? Звісно, у продовольчому магазині. Їх у Вербівцях три. Усі – без вивісок та графіків роботи. Проте усі добре знають, коли яка крамниця відчиняється та зачиняється.
– Магазин у центрі села, біля колишньої бібліотеки (нині її немає, давно згоріла) починає працювати перед початком уроків у школі, – розповідає Олена Іськова-Миклащук, завуч Вербовецької ЗОШ І-ІІ ступенів, поетеса, член Національної спілки письменників України. – Серед дня є перерва – час доїння корів.
Оскільки за площею Вербівці величенькі, то недавно тут з’явився новий «сервіс». Тричі на тиждень вулицями села їздить автомобіль і сигналить, щоб люди виходили за хлібом і здобою.
На гуртові закупи харчів селяни намагаються вибиратися до Старокостянтинова. Причина проста: крупи, олія, інша бакалія там дешевші, ніж у Шепетівці.
А якщо треба придбати щось із промтоварів (наприклад, сапку чи лопату), підходящий варіант – сільський ринок. Він існує з початку 2000-х. «Працює» щовівторка у центрі на «розвилці» двох доріг, звідси рукою подати до колишнього радянського сільмагу.
До речі, ця будівля розділена надвоє: в одній «половині» розміщується продуктова крамниця, а за стіною… православна церква Київського Патріархату. Адже від старої залишився тільки фундамент.
Демографічні реалії:
кожен четвертий двір
стоїть пусткою
– Хоча село наше просторе, та воно не густонаселене, – пояснює нам мешканка вулиці Молодіжної. – «Хати на хаті», як у Чотирбоках чи Вишневому, тут не побачиш, будинки «розкидані».
Наразі у Вербівцях нараховується до шестисот мешканців. «Живих» дворів, за різними оцінками, від 220 до 240. Із них майже 160 – залюднені.
Але от парадокс – «вільних» хат, придатних до життя, не так уже й багато. Коли якось згорів будинок багатодітної сім’ї, вербівчани усім разом шукали йому заміну. Але хати у хорошому стані виставляються на продаж рідко.
Селяни побоюються, щоб не закрили місцеву школу. Адже на все поселення – 76 дітей шкільного віку. Із випускників «дев’ятирічки» мало хто йде у 10-й клас, бо найближчий навчальний заклад, де є третій ступінь навчання, – у Ленківцях. Не кожному туди, за 10 кілометрів, хочеться добиратися.
Тож теперішня місцева юнь переважно вступає до навчальних закладів, які колись називалися училищами та технікумами. Потім намагається «зачепитися» за якесь велике місто. Інший варіант – юнаки вирушають на заробітки (зазвичай «кидають якір» у столиці України, польських і чеських містах, де працюють на будівельних роботах).
На щастя, є й такі, котрі потім повертаються у рідне село, купують тракторець, необхідний реманент і господарюють на землі. Саме з цими молодими людьми і пов’язують тутешні старожили свої надії на відродження села.
“Шепетівський вісник”.