ГОЛОВНА СТОРІНКА ГОЛОВНІ НОВИНИ Життя прожити – не поле перейти

Життя прожити – не поле перейти

9 переглядів

Двадцятого лютого свій 90-річний ювілей святкувала шепетівчанка Лідія Филимонівна Ящук. Нелегка доля у цієї жінки.  Ще зовсім маленькою втратила батьків. Та, хвалити Бога, пережила і голод, і війну, пізнала материнське щастя, дочекалася онуків, правнуків…

Лідія Филимонівна Ящук народилася 1929 року у с. Турівці, що на Теофіпольщині. У сім’ї зростало троє дітей – два синочка і середня донечка. Та невдовзі родину спіткала велика біда. У часи голодомору 1932-1933 років діти залишилися без тата й мами. Разом із старшим Павлом і зовсім маленьким  Василем Ліда блукала селом у надії на прихисток. Жили вони то в одних, то в інших людей, які й врятували їх від голодної смерті. Змалку привчилися до важкої селянської праці.

У війну на їхню долю випали нові випробування: Павла вивезли до Німеччини, найменшого віддали до дитячого будинку, а дівчинка залишилася у чужих діда та бабусі. Пам’ятає, як захворіла на тиф. Але яке тоді було лікування? Бабуся поїла травами. Як стало трохи краще, Ліда з однолітками бігала до річки, у воді до ніг впивалися п’явки. Можливо, це допомогло, і хвороба відступила.

Ліда, чим могла, допомагала дідусеві та бабусі, була їм підмогою. Роботи було дуже багато по господарству і на городі. Старенькі мали надію, що вона у них залишиться. Але після закінчення війни сестру та молодшого брата розшукав Павло.

У 1945 році, коли завершилась війна, старший брат Павло повернувся в Україну. Йому нікуди було податися і він разом з товаришами приїхав у Шепетівку. Влаштувався на цукровий завод, знайшов своє кохання, одружився. Саме на весілля покликав до себе Ліду.

Як кажуть, усім селом дівчину збирали у дорогу. Спекли калача. На дуже скромному весіллі, яке і весіллям назвати важко, Ліда познайомилася з вчителькою Людмилою Лавровою, яка була подругою нареченої. Молода жінка працювала у тодішній школі № 2, яка у той час знаходилася на місці сучасної будівлі відділу поліції.

Дізнавшись про нелегку долю дівчини, вони з чоловіком забрали її до себе. Так Людмила Михайлівна стала для Ліди другою мамою. Вона допомогла юнці зробити паспорт. Згодом Ліда пішла працювати у будівельну контору. Робота була важка, нежіноча, доводилося вантажити цеглу, пісок.

Та добрі люди допомогли влаштуватися на роботу у депо. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Олексієм Петровичем, родом із с. Ліщани, що на Ізяславщині. Хлопець, повернувшись з армії, працював кочегаром у депо. Молоді люди одружилися. Жили дружно – у них народилися донька Людмила і син Микола. Діти підростали і Лідія Филимонівна пішла працювати у тодішній дитячий садок № 11. Там доробила до пенсії. І навіть на заслуженому відпочинку ще працювала.

На жаль, рано відійшов у інші світи її чоловік. А за ним і син Микола помер від тяжкої недуги. Нині ювілярку доглядає донька Людмила Тріска з сім’єю.

Останніми роками Лідію Филимонівну підводить здоров’я. Їй важко ходити. Однак вона оптиміст по життю. Душевну розраду знаходить у внучці та трьох правнуках. Вони наповнюють оселю ювілярки радістю та дитячим сміхом.

А у день 90-річчя для Лідії Филимонівни рідні влаштували справжнє свято. А ще її прийшли привітали заступник міського голови Наталія Стасюк та протоієрей Василь Гетьман. Вони побажали ювілярці міцного здоров’я, довголіття, а ще — діждатися праправнуків.

Від себе хочемо сказати, що у свої 90 років Лідія Филимонівна має світлу пам’ять, охоче розповідає про своє життя-буття. А воно справді було нелегким. Але, як каже, таке їй дарував Бог.

Ми долучаємося до усіх привітань і бажаємо іменинниці здоров’я та радості на многії та благії літа!

Залиште Ваш коментар
Перевести