Минули, наче мить, п’ятдесят років відтоді, як ми закінчили Судилківську середню школу. Вона тоді була двоповерховою і, як нам здавалосявеликою і просторою, зі спортивним майданчиком, де ми фізично загартовувались, а на перервах ділились своїми секретами, вчились співати на два-три голоси.
Уже давно немає нашої школи. Є нова, сучасна, значно більша, але не та, яку ми любили.
Пам’ятаю, як нам вручали атестати. Потім був випускний, де ми дали обіцянку, що обов’язково зустрічатимемось через кожні п’ять років. Так воно і було. Але ж ця ювілейна зустріч — особлива.
Життя надзвичайно швидкоплинне. І ніби немає чому радіти, адже у нашій країні війна. Уже третій рік ворог жорстоко знищує все на нашій землі. І дуже боляче читати на сторінках нашої газети про загибель військових-земляків, які відважно захищали рідну країну, боронили понівечену землю.
Їм ще треба було жити і жити. Не постукають вони вже у віконце рідної домівки, не порадіють за успіхи своїх діточок. І тільки пам’ять про них закарбується у наших серцях, а ще Алея Слави «Наші Герої», що недавно була відкрита у центрі села, нагадуватиме про героїзм і патріотизм наших захисників.
Ми побоювалися, аби нічого не завадило зустрічі. І вона таки відбулася. Всі ті ж ніжні обійми, сльози радості від славної нагоди у поважному віці, перегляд фотознімків «Якими ми були». Звичайно, час змінив усіх нас. Хтось переніс операцію, дехто накульгував, хтось приїхав здалеку.
І оці «хтось» — це мої шановні однокласники. Я їх усіх люблю і поважаю за щирість, підтримку і за те, що відгукнулись на зустріч через пів століття. Коли життя по-тихеньку добігає схилу, то дуже хотілось побачитися з тими, які ніколи не байдужі один до одного, а навпаки — дружні й згуртовані. Хто знає, яким буде завтра у кожного з нас…
«Диспетчерами» незабутньої зустрічі, як завжди, були Ліда Ребекевша, Катя Лахнік і дистанційно Валя Балінська.
Серед наших однокласників є чимало працюючих пенсіонерів. Це Микола Демич, Віктор Лозінський, Катя Лахнік, Тамара Чернушич (Демич), Ліда Ребекевша (Безштанько). Свій досвід Лідія Михайлівна передала доньці Ані, яка нині працює у перукарні «Ліана» (що біля ринку). Та й сама щодня має безліч клієнтів.
Надзвичайно ввічливою і відповідальною до своєї роботи є Катя Лахнік. Це та, котра завжди усміхнена, своєю посмішкою доводить, що у її житті все гаразд.
Із Житомирщини не змогла приїхати Таня Горбань, але по відеозв’язку ми її чули і бачили. Вона була найкращою спортсменкою у класі. Гарні успіхи мала з багатьох видів спорту. Пам’ятаю, як на великих перервах дівчачою командою грали у волейбол і вигравали не без участі Тані.
На зустріч прийшли сестри-двійнята Люба і Світлана Чернушичі. Надзвичайно талановиті, добрі, завжди готові прийти на допомогу, вислухати і дати корисну пораду. Вони принесли із собою вирізку з районної газети «Шляхом Жовтня» за 1964 рік із своїм фото, коли стали першокласницями.
Світлана працювала вчителькою, а Люба, як і я, — вихователькою у дошкільному закладі.
Віталій Шуляк, Лілія Ємець, Галя Шинкаренко, Віктор Лозінський, Саша Колесник — усі ми із 10-Б класу. А ще весела і життєрадісна Тамара Чернушич (Демич). Вийшовши на пенсію, вона їздила за кордон як заробітчанка, а наразі доглядає хвору жінку.
Із Києва на зустріч приїхали Валя Балінська (Комаринська) і Тоня Качалова (Ребекевша). Із Тонею ми подруги з дитинства, бо поруч жили, навчались і сиділи роками за однією партою. Немає такого дня, щоб вона не побажала мені доброго ранку, а увечері — тихої і мирної ночі.
У світі є багато доріг, але найкраща дорога — до мами. Валя Балінська часто буває у Судилкові, летить на крилах до своєї матусі — Ганни Арсенівни, якій 85 років. Маючи поважний вік, вона ще спритно справляється з домашніми справами, на городі — порядок, встигає балувати онуків і правнуків смаколиками, вишиває хрестиком і багато читає. Довгих вам літ і міцного здоров’я, Ганно Арсенівно! Ви справді маєте чудову доньку, яка стала нам подругою.
Спогади, спогади… Прикро, що не було поруч із нами мудрих вчителів, педагогів з великої літери, які сіяли у наші мрійливі голівки зерна дружби, любові, вчили творити добро, жити за законами совісті й моралі. Згадуємо першу вчительку Антоніну Никонівну Безштанько, Валентину Прокопівну Штен — вчительку біології, Леоніда Григоровича Глобу— викладача географії, Софію Яківну Гельман — вчительку іноземної мови, Василя Арсентійовича Стецюка — вчителя української мови і літератури, класного керівника Григорія Львовича Кіпніса та багатьох інших вчителів.
Життя невблаганне. Уже багато наших однокласників відлетіли янголами у потойбіччя… Світла пам’ять про них назавжди залишиться у наших серцях.
Серед нас виникла ідея: зробити посильний грошовий внесок на автомобіль для бійців-односельчан, які наразі воюють на Сході. Отож 2700 гривень було передано волонтеру Віталію Леонідовичу Мушинському.
Дякую долі, що маю стільки друзів-однокласників. Будьте усі при гарному здоров’ї! Невичерпної вам енергії, достатку, порядку в думках, балансу в гаманцях, мирного неба! А більше нам нічого й не треба…
Марія ЧЕРНУШИЧ (МУГИЛЬ), випускниця Судилківської середньої школи 1974 року.