Поїзд до Ужгорода вирушив з Києва о 15:20, забираючи з собою втому столичного дня і обіцяючи чотирнадцять годин споглядання України крізь вагонне вікно. У сусідньому купе якісь “вірменські грузини” – так вони самі себе називали, перемикаючись між двома (а може і трьома, точно не знаю) мовами – відкоркували пляшку домашнього вина і почали співати. Їхні голоси, густі немов кисіль, заповнювали простір вагона. Спочатку це дратувало. Але потім стало частиною дорожньої симфонії.
За вікном миготіли передмістя, потім поля, стрічки лісосмуг. Україна поступово розгорталася перед мною в усій величі – кожен кілометр колії відкривав нову сторінку її історії.
Коли поїзд на дві хвилини зупинився у Звягелі, став свідком цікавинки: дядько на велосипеді катався пероном, а на його плечі сидів рудий кіт – величний і байдужий до навколишнього світу.
Провідниця принесла чай у гранчастій склянці – класику залізничної романтики за 25 гривень. Я тримав гарячий метал підстаканника і переглядав маршрут поїзда. Помітив пункт “Шепетівка”. Подумав про мого знайомого з Шепетівки. Скільки разів за останні роки він розповідав про своє місто! Про вулиці, що пам’ятають українське та єврейське минуле, стерте війною, давні польські часи, про залізничний вузол, який зробив Шепетівку важливою точкою на карті імперії, а потім – незалежної України.
Його слова крутилися в голові, коли почулося: “Станція Шепетівка, стоянка – дві хвилини”. Дві хвилини! Смішний час для міста з такою історією. Але раптом я зрозумів – це мій шанс. Можливо, єдиний.
Рішення прийшло миттєво, інстинктивно. Я схопив телефон і кинувся до виходу. Моя дівчина, розуміючи мій порив, побігла за мною. “Ти збожеволів? Поїзд же поїде!” – але я вже включив камеру і дав їй свій телефон.
Двері відчинилися, і шепетівське повітря вдарило в обличчя – прохолодне, з присмаком вокзального диму і чогось невловимо знайомого, хоча я тут ніколи не був. Стрибнув на перон – шепетівська земля. Та сама, по якій ходить той мій знайомий, збираючи історії для своїх статей в газеті та заміток в фейсбуці, та сама, що пам’ятає тисячі ніг – солдатських, селянських, єврейських, польських, українських.
“Фотографуй!” – крикнув я своїй дівчині, яка стояла на сходах вагона. Я звісно хотів би вмістити в кадр якомога більше – перон, небо, силует вокзалу і, звісно, напис “ШЕПЕТІВКА”, але, на жаль, він був занадто далеко, щоб потрапити в кадр. Проте хіба справа в написі? Місцеві впізнають свій вокзал і без того.
За ці тридцять секунд – провідниця вже нервово махала рукою – я намагався вбрати в себе дух міста. Наївна спроба? Можливо. Але в тому шаленому калейдоскопі відчуттів щось таки вдалося схопити. Енергетику місця, що звикло бути транзитним пунктом, але зберегло свою душу. Гордість периферії, яка знає собі ціну. Спокійну мудрість землі, що бачила все і нікуди не поспішає.
Востаннє глянув на перон, на далекі будівлі, на небо над Шепетівкою – і стрибнув назад у вагон. Двері зачинилися, поїзд рушив. У сусідньому купе продовжували співати “вірменські грузини”, але тепер їхня пісня звучала як гімн дорозі, як ода всім містам, повз які ми проїжджаємо, не знаючи їхніх історій.
Сидячи у своєму купе, тримаючи в руках вже охололий чай з м’ятою, я думав про парадокс часу. Півхвилини – нічого і все водночас. За півхвилини не познайомишся з містом, не дізнаєшся його таємниць. Але можна торкнутися його землі, вдихнути його повітря, відчути його пульс. І цей дотик назавжди змінює тебе, додає ще один вимір до твого розуміння світу.
Знайомий буде сміятися, коли я розповім йому про цю витівку. “Півхвилини в Шепетівці? – скаже він. – Ну, це більше, ніж у багатьох за все життя”. І буде правий. Бо справа не в тривалості, а в готовності відчути, в бажанні доторкнутися, в сміливості вистрибнути з комфортного купе назустріч невідомому місту, про яке знаєш тільки з чужих розповідей.
Поїзд мчав далі, до Львова й Ужгорода. Попереду була ще довга дорога. Але тепер у моїй особистій географії України з’явилася нова точка – не просто кружечок на карті, а місце, де я стояв, де відчув твердість землі під ногами, де на тридцять секунд став частиною історії, яка набагато більша за мене.
Є міста, в яких ми живемо роками і так і не встигаємо їх полюбити. А є місця, які за півхвилини встигають залишити слід у серці. Шепетівка тепер назавжди зі мною – не як туристична галочка, не як фотографія в телефоні, а як досвід дотику до чужої землі, яка на мить стала своєю. Як нагадування, що кожне місце на землі має свою історію, своїх хранителів пам’яті, свою неповторну душу. І що іноді варто ризикнути спокійною поїздкою, щоб хоча б на півхвилини стати частиною цієї історії.
Тимур ЛАВРЕНЧУК, спеціально для “Шепетівського вісника”