22 січня 1966 року часопис «Шлях Жовтня», наклад якого сягнув 14 860 примірників, представив перший номер «Подруги» – газети в газеті для жінок. Серед іншого, там була вміщена душевна розповідь Петра Макаренка про працівницю заводу металовиробів Алю Селедуєву, котра там трудилася «бракувальницею керогазів». В. Бокалова представила статтю, присвячену трудовим будням виховательки середньої групи дитсадка Майї Шестопалової.
Як показало майбутнє, читачки «газети в газеті для жінок» із повагою оцінили рубрику «Добрі поради». Найперша порада у першому числі «Подруги» стосувалася того, як почистити плащ із капронової тканини з плівковим покриттям «Болонья»: «Його добре прати у звичайній воді, до якої додати порошок «Новость». Температура води не повинна бути вище 40 градусів. Дуже забруднені місця потерти губкою. Випраний плащ старанно прополоскати спочатку в теплій, а потім у холодній воді. Далі, не викручуючи, повісити на плечики далеко від джерела тепла. Не слід сушити його на сонці, а також прасувати. Зберігати плащ у темному місці і далеко від нафталіну».
Наприкінці січня 1926 року спостерігач за метеорологічними явищами М. Хавхалюк підготував для тодішньої нашої «обласної» газети «Радянська Волинь» (Шепетівка все ще входила до Волинської губернії з центром у Житомирі) аналіз погоди.
Як дослідив цей чоловік, січень видався, як для цього традиційно найхолоднішого місяця зими, навдивовижу теплим. Середня температура повітря по різних місцинах губернії коливалася від 0 до мінус 0,6 градуса морозу. За спостереженням дослідника, такого тепла в січні не спостерігалося від 1871 року. Лише січень 1899-го був «дуже схожим до сьогоднішнього». Наприкінці першого місяця року, писав Хавхалюк, «теплішало», «випадали дощики з снігом».
31 січня 1930 року Шепетівський окружний комітет КП(б)У на позачерговому засіданні констатував, що «зверху» надійшло завдання розкуркулити і вислати за межі України 800 селянських господарств Шепетівської округи. А відтак, через це необхідно «розгорнути широку агітаційно-масову роботу серед бідняцько-батрацьких та середняцьких мас села», щоб ті виносили постанови про підтримку виселення кулаків».
31 січня 1932 року радянський письменник-початківець Микола Островський у листі до знайомої О.О. Жигірьової писав: «Мене інколи гризе голод за людьми, сповненими силою і оптимізмом… Я зайнявся організацією в Шепетівці літературної групи з молодняка. Моя пропозиція була прийнята редакцією газети «Шлях Жовтня», котра дає раз на декаду літературну сторінку. Сам недоношений письменник, я став керівником літгрупи і вже одержав перші вірші українською мовою для оцінки. Ось, Шурочко, мої новини».
22 січня 1958 року вчителька залізничної школи № 70 (цей заклад освіти діяв на місці нещодавно закритої Шепетівської гімназії № 6) виступила на шпальті «Шляху Жовтня» з приводу наслідків наказу Міністерства освіти про відміну домашніх завдань учням з п’ятниці на понеділок.
«Чи відбивається це негативно на знаннях учнів? – поставила запитання дописувачка. І відповіла: – Звичайно, що ні, при умові, коли вчитель буде добре готуватися і уміло проводити уроки у п’ятницю. Ми повинні добиватися того, щоб саме на уроці учні засвоювали фактичний навчальний матеріал».
27 січня 1989 року наша міськрайонна газета зауважила, наскільки ошатною стає Шепетівська центральна районна лікарня: «У нових корпусах розмістились реанімаційне, кардіологічне та дитяче відділення. Розпочалася добудова поліклініки. Повним ходом ведуться роботи на спорудженні профілакторію з водолікарнею. Щодо останнього закладу, то вже звели три поверхи, побудували клуб, накрили споруди».
На темп роботи позитивно вплинуло залучення до будівництва головним лікарем райлікарні П. Трофимчуком будівельного кооперативу «Медик». «Коли немає якихось матеріалів, то будівельники самі шукають роботу, аби не байдикувати. На майданчику ніде не валяються труби, арматура, бо замовник наперед оплачує лише вартість матеріалів і робіт. Так що за прогавлену секцію батарей чи відрізок труби доведеться платити з власної кишені», – читаємо у газеті.
Тим часом тодішня райлікарня планувала на найближчий час спорудження нового пологового будинку, котельної для опалення лікарні та поліклініки, адміністративного корпусу.
30 січня 1997 року «Шепетівський вісник» констатував невтішний стан справ на більшості місцевих промислових підприємств. Окрім хіба що м’ясокомбінату, всі вони дихали на ладан. Так, недоїмка маслозаводу з платежів у бюджет зросла проти минулого року більш як у тисячу разів. Спад виробництва сягнув майже 23 відсотків. Підприємство не спромоглося компенсувати нестачу сировини (тодішні громадські господарства різко зменшили виробництво молока) за рахунок індивідуального сектора, хоча в тодішньому Шепетівському районі приватники утримували 8 тисяч (!) голів корів. Для порівняння, м’ясокомбінат активно закуповував сировину не лише на Хмельниччині, але й навіть у багатьох інших областях України – Тернопільській, Рівненській, Житомирській, Вінницькій, Київській.
20 січня 2000 року згадане видання зауважило: шепетівчани розпочали сушити сухарі через дефіцит борошна і постійне зростання цін на хлібобулочні вироби. Як зазначив голова правління ВАТ «Шепетівський хлібозавод» Валентин Грищук, запас борошна на підприємстві був лише на один день. Систематично поповнювати його кількість ускладнювали нерегулярні поставки із «державних ресурсів», а закупівля сировини у приватників вартувала надмірно високо. Для порівняння, на 5–6 днів мали борошна пекарі залізничного хлібозаводу (він тоді ще функціонував), тоді як у минулі роки цей запас був створений на півтора-два місяці роботи підприємства.
27 січня того ж року «Шепетівський вісник» повідомив, що на Шепетівщині «входить у завершальну стадію» реформування колгоспів. Реформаційну естафету на виконання Указу Президента України Леоніда Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» вже підтримали селяни більшості, а саме шістнадцяти господарств. Зазвичай колишні колгоспи «видозмінювали» у товариства з обмеженою відповідальністю чи сільськогосподарські кооперативи. Саме так зробили, наприклад, у Плесні, Михайлючці, Мокіївцях, Чотирбоках, Хролині. А сільгосппідприємство ім. Калініна с. Велика Рішнівка місцеві селяни вирішили реформувати у селянське (фермерське) господарство.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.