Як тільки смеркне, тутешні паби заповнюються любителями хильнути доброго німецького пива. У затишних дерев’яних інтер’єрах піна в келиху здається мало не частиною німецької культурної спадщини. За сусідніми столиками хтось жваво обговорює політику, а хтось просто сміється з друзями. А у мене перед очима «миготять» сценки та сюжети побаченого вдень.
Хоча місто Веймар — порівняно невелике (живе тут десь стільки ж, як у сусідньому з Шепетівкою Звягелі), подивитися є на що. Його земля ввібрала в себе стільки культурних шарів, що, прогулюючись бруківкою, почуваєшся радше героєм хрестоматії, ніж звичайним туристом.
У центрі міста нерухомо закам’янів момент дружби: Ґете тисне руку Шиллеру. Письменники-антиподи (перший поводився стримано, його візаві був дуже палким) «стоять» поруч, як два гіганти духу, яким уже не треба сперечатися про метафори чи рими — тепер достатньо просто триматися за руки. Ця скульптура стала символом міста, жоден приїжджий не минає її без фото.
Пройшов трохи далі і натрапив на інший пам’ятник. Точніше, на його залишки. Повалений Карл-Александр, колись видатний герцог, лежить собі біля постаменту… Одразу нагадало щось подібне у Шепетівці. Щоправда, там у центрі «покоїлася» кам’яна голова Миколи Островського, допоки її не прибрали. Отже, у цьому є щось універсальне й водночас сумне: граніт чи бронза не рятують від забуття.
Навпроти місцевої університетської бібліотеки зауважив… гігантський дерев’яний стілець. Його масштаби вражають – сидіти на ньому ніхто не збирається, але він виразно показує, що у Веймарі вміють творити символи з найнесподіваніших речей.
Місто Веймар зберігає важкі сліди ХХ століття. У Музеї примусової праці часів націонал-соціалізму можна побачити речі, від яких холоне спина. Наприклад, дерев’яну фігурку, зроблену учнями в школі під час Другої світової. І дивно усвідомлювати, що навіть дитячі руки ставали інструментом великої машини пропаганди.
У Новому музеї Веймара розповідають про культ Ніцше. У 1890-х роках він здавався радикальним новатором, мислителем, який сміливо руйнував усталені підвалини. Його ідеї ставали модними, а його архів у Веймарі перетворився на місце паломництва. Парадокс у тому, що значну частину його слави підживлювала рідна сестра: вона не лише видавала його тексти, а й деякі, кажуть, підробляла. А вже згодом ніцшеанські ідеї використовували (і перекручували) для політичних цілей. Тож у музеї можна відчути, наскільки тонка межа між філософією та ідеологією, між оригінальною думкою і міфом.
А ще тут є Музей Баухаузу. Це справжній рай для тих, хто любить дивні форми й експерименти на межі дизайну та побуту. Квадратні кольорові полотна, експерименти з лініями, меблі, які виглядають одночасно геніально й незручно. І, звісно ж, сувенірна крамниця. Там можна купити, скажімо, стільчик розміром із чашку чаю – за «скромні» 550 євро. Хтось скаже, що це геніальні мистецькі шедеври, а хтось скаже, що автори цих творів явно бахнули зайву порцію кави в той день, як творили ці дива.
Попри всю історичну вагу, Веймар дивовижно затишний. Вузькі вулички з різнокольоровими фасадами — жовті, рожеві, блакитні — створюють відчуття казки. Достатньо лише сісти на каву біля маленької кав’ярні — і поруч уже розмовляють незнайомці, легко й невимушено. Правда, є нюанс: більшість кав’ярень відкриваються ближче до опівдня. Мене, який звик починати день із ранкової кави, таке трохи бентежило.
Серед побаченого в цей насичений день були й несподіванки. Палацова будівля з колонами, у якій знаходяться… пошта і фітнес-клуб. Химерне поєднання функцій, але виглядає велично. А як вам вивіска біля вокзалу, яка радісно повідомляє: в ньому є «МакДональдз». Але це лише ілюзія – насправді немає ні там його, ні взагалі ніде у Веймарі. Місцеві кажуть, що колись він таки був, але потім зник.
Отож, думається, Веймар — це невелике місто з великим серцем. Воно носить у собі і славу класиків, і шрами історії, і сміливі експерименти авангарду. Тут можна знайти спокій у тіні старих будинків, загубитися у музеях та порадіти з келиху вечірнього пива.
Микола МОТУЗКО — з Веймару, Німеччина, спеціально для “Шепетівського вісника”.