20 липня 1911 року газета «Dziennik Kijowski», яку заснував виходець із Грицева Володимир Грохольський, писала про шукача пригод Емануеля Малинського. Чоловік доправив із Європи у один зі своїх маєтків неподалік Рівного два французьких літаки «Farman», щоб там їх випробовувати. Для цього задумав політ за маршрутом: Березне – Невірків (обидва у Рівненському повіті) – Забара (Звягельський повіт) – Ожигівці (Староконстянтинівський повіт) – Більче (Дубенський повіт).
Емануель уже мав неабиякий досвід повітроплавання, адже 1910 року здійснив круговий політ Париж – Орлеан – Шартр – Шатоден – Париж, подолавши на висоті 600 метрів близько 400 кілометрів. Тоді ж він двічі облетів вежу визначної пам’ятки архітектури ХІІІ століття – Шартрського собору.
У вересні 1911 року авіатор, відгукнувшись на пропозицію цукровара Юзефа Потоцького, політав і над Шепетівкою та Антонінами.
Відомий у паризьких спортивних колах як досвідчений фехтувальник і вправний стрілок із дуельного пістолета, Емануель Малинський уперто «тримався» своїх понад 60 тис. гектарів землі на Волині, а у перервах між господарюванням «ширяв» над власними землями неначе птах.
25 липня 1908 року київський часопис «Рада» тривожився випадками захворюваності мешканців Південно-Східної Волині (складовою якої була та є Шепетівка) на важку інфекційну недугу – холеру. За кілька останніх днів по двоє хворих виявили у містечку Ямполі (нині – центр громади на Шепетівщині) та в с. Погорільці (нині – складова згаданої громади). Також заслабла дівчинка із В’язівця – села на Ямпільщині.
Місцевий лікар Михалевич заходився вживати заходів, щоб убезпечити громаду від підступної хвороби, відомої значною кількістю летальних наслідків. Пандемія холери тривала на території України впродовж 1907 – 1910 років.
17 липня 1911 року газета «Dziennik Kijowski» інформувала, що ось-ось розпочнеться будівництво Подільської залізниці.
Роботи зі зведення цього залізничного шляху між Шепетівкою і Кам’янець-Подільським мали стартувати 15 серпня. Попервах проміжні станції планувалися лише у Великих Пузирках, Кременчуках, Старокостянтинові, Плоскирові (нині – Хмельницький), Ярмолинцях, Лошківцях і Балині. Точні місця, де мали їх спорудити, на той момент ще точно не визначили, як і сам маршрут одноколійної залізничної лінії загальною протяжністю близько 210 верст.
Подільську залізницю розрахували на 9 пар вантажних поїздів і 2 пасажирських поїзди на добу. За задумом, вона мала перетинати три річки: Случ, Буг, Бужок. Через них запланували звести цегляні мости.
Загальна вартість будівництва залізниці оцінювалася у 21 мільйон рублів. За планом, воно мало тривати протягом трьох будівельних сезонів, до початку 1913 року.
Як передбачалося, новий залізничний шлях складатиметься із трьох ділянок. Начальник першої з них житиме у Шепетівці, другої – у Плоскирові, третьої – в Кам’янці-Подільському. Загальний контроль за спорудженням об’єкту покладався на головного інженера П. Березіна. Його помічником призначено Г. Вадовського.
«Спеціалізацією» Подільської залізниці визначено перевезення зерна.
20 липня 1933 року секретар Славутського райкому КП(б)У дізнався про порушення розподілу продовольчої допомоги у єврейському колгоспі с. Ганнопіль. «Полученная продпомощь… распределялась между спекулянтами, пролезшими в колхоз, антисоветски настроенными лицами, вредителями… Фердман Айзик Гершкович – получил 8 килограмм, Эльберт Эндя – 8, Велитик Хава – 6, Гробдрук Давид – 6, Фурман Эля – 10 килограмм. Все перечисленные лица в прошлом занимались активной спекуляцией, перепродажей продуктов и т.п.», – писали йому в таємній доповідній представники 20-го прикордонного загону Державного політичного управління.
20 липня 1958 року шепетівська міськрайонка «Шлях Жовтня» констатувала: через переповненість класів багато які місцеві школи працюють у дві зміни. Проте подекуди вівся пошук шляхів подолання цієї ситуації. Так, по три класи у середніх школах № 3 і № 5 перевели з другої зміни на першу «за рахунок раціонального використання площі». Оголошено про намір обладнати додаткову класну кімнату в семирічній школі № 8 «завдяки» крамниці відділу робітничого постачання, до якої лісоруби і возії місцевого лісопункту чомусь майже не заходили. У Плесні, після переобладнання квартири директора семирічки під класні кімнати, всі класи, крім одного, почали навчатися у першу зміну. У Серединецькій школі «двозмінку» не подолали тому, що правління місцевого колгоспу вперто не бажали звільняти її приміщення. А в Судилкові «перенаселення» школи набуло таких розмірів, що запланували спорудження ще одного освітнього закладу в сільському кутку, який відомий як Брики.
31 липня 1981 року в «Шляхом Жовтня» вийшло роз’яснення старшого контролера шепетівського АТП-22043 Пастушенка щодо місць продажу квитків для проїзду в міському транспорті. «Доступність» пасажирів до білетів була важливими питанням, адже їх водії автобусів не продавали. При цьому на маршрутах працювали контролери, котрі ретельно штрафували безбілетних. «На маршрутних лініях з пів сьомої ранку до пів одинадцятої вечора працюють 8 ларків. Талони можна придбати майже в усіх продовольчих магазинах та кіосках «Союздруку», – інформував Пастушенко.
21 липня 1989 року в Клубі комбінату побутового обслуговування, який працював за адресою вул. КІМа, 3, відкрилося модне, як на ті часи, місце дозвілля – відеосалон. Щосуботи та щонеділі там демонстрували західні художні фільми та мультфільми. Вартість квитка «кусалася» – 1 карбованець (за цю суму можна було пообідати у їдальні).
До речі, не менш «круто» в тодішній Шепетівці стало грати у комп’ютерні ігри. Відповідний заклад у підвалі готелю «Урожай» облаштував науково-технічний кооператив «Контур» Шепетівського заводу культиваторів. Туди сходилися охочі позмагатися у віртуальний морський бій, «вихід з лабіринту», шахи – ігри, які зараз є навіть у найпростішому мобільному телефоні.
У будні спеціалісти «Контуру» займалися монтажем комп’ютерних класів у різних освітніх закладах. Наприклад, такі свої послуги вони пропонували середній школі № 1, що у райцентрі, Траулинській і Городнявській середнім школам. Обладнання класу, а також його гарантійне обслуговування вартувало «кругленькі» 25 тисяч карбованців.
22 липня 1999 року «Шепетівський вісник» турбували регулярні прояви у райцентрі злочинності. Так, писалося про невідомого, котрий заліз по водостічній трубі на балкон одного з помешкань у багатоквартирному будинку по вул. Карла Маркса, витиснув скло квартири й поцупив з неї радіотелефон (їх мали одиниці), інші цінні речі вартістю тисяча гривень (у ті часи це «тягнуло» на 5 середньомісячних зарплат), документи, після чого безслідно зник. Також йшлося про групу «гастролерів», яка орудувала на місцевих автозаправках. До операторів спершу підходив фальшивий працівник Генпрокуратури і перевіряв документи, після чого молода дівчина подавала їм записку на підробленому бланку про необхідність передати грошову виручку, завіреному підписом керівника мережі АЗС.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.