Пенсіонер, колишній працівник заводу «Комуніст» Олександр Черв’ятюк є предстаником славної династії залізничників. Його бабуся починала трудовий шлях у буфеті залізничного вокзалу станції Шепетівка, де не раз «перетиналася» із… Колею (так називала Миколу Островського). Батько займав поважну аж до кінця 1960-х років посаду головного кондуктора (вони обстежували вагони та інший рухомий склад), а потім навіть встиг кілька років поїздити на останніх паровозах місцевого депо. Ну, а мама багато років пропрацювала на станції Шепетівка касиром.
Олександр Васильович – один із небагатьох шепетівчан, котрий добре знає історію нашого залізничного вузла до 1960-х. Уже зі шкільних літ жваво цікавився робочими буднями батька, мами. Залюбки слухав розповіді бабусі та діда про залізницю.
— Ось там у 1914–1917 роках працювала моя бабуся Ганна Михайлівна, — показує на місце колишнього залізничного вокзалу станції Шепетівка-І Олександр Черв’ятюк (воно розміщувалося праворуч від теперішнього, зведеного 1955 року). — Вона починала підсобницею у буфеті. Згодом працювала у «кип’ятилці».
На роботу до буфету переселенка з Австро-Угорської імперії Ганна Михайлівна Скулинець влаштувалася, коли їй було 13 років (1901 року народження).
Одним із її «колег» виявився… Микола Островський.
— Бабуся того Островського завжди називала «Колею». Переказувала, що був звичайним і непоказним хлопчиною. Потім працював у вагонній дільниці, — розповідає
пан Олександр.
У травні 1949 року мама нашого співрозмовника здобула фах багажного та квиткового
касира. Тоді ж випускником її «альма-матер» — Вінницької дорожньо-технічної школи – став батько.
Там він опанував професію головного кондуктора.
— На той момент за плечима мами була участь у радянському партизанському русі, — зазначив Олександр Черв’ятюк. — Через це вона передчасно посивіла, 17-літньою.
Якось згодом, під час святкового заходу, до неї підійшов знаний партизан Г.Кухалейшвілі (уродженець Кавказу) і поцікавився, чому сива.
Дізнавшись, що і до чого, поспівчував: «Наші жінки не воюють. Якщо тебе хтось пальцем зачепить — дай знати. Знайду його і зарэжу!».
Батьки пана Олександра одружилися 1951 року. Відтоді постійно проживали
у Шепетівці. Трудилися за «своїми» спеціальностями на залізничному вузлі.
— Тато не перевіряв квитки у пасажирів поїздів, як зараз декому може видатися, — посміхається наш співбесідник. — Адже головні кондуктори «пильнували» за належним технічним станом вагонів. Наприклад, стежили, щоб осі рухомого складу не перегрівалися.
Кожен такий працівник мав п’ять ліхтарів. Два із них, які називалися «індиками» (через червоні скельця), кондуктори чіпляли у кінці залізничного потяга, з обох боків останнього вагона. Вранці на місце ліхтарів вивішували металеві знаки червоного кольору.
Головний кондуктор до кінця 1960-х входив до складу кожної бригади поїздів на відрізках Шепетівка–Здолбунів, Шепетівка–Гречани, Шепетівка–
Ланівці, та й по всьому Союзу.
— Але з нагоди 50-річчя Жовтневої революції (1967 р.) Одеська залізниця виступила з ініціативою скасувати посади кондукторів у СРСР. Ідею економії коштів влада підтримала. Відтак, тато мусив «перепрофілюватися» на кочегара паровоза, — говорить Олександр Черв’ятюк.
У депо його «посадили» на локомотив, названий на честь Миколи Островського. Паровоз цей на той момент уже від’їздив тисячі кілометрів, тож потребував частих ремонтів.
— Паровоз «відновлювали» аж у Білорусі, — зазначив Олександр Васильович. — Втім, вік техніки узяв своє — лопнув котел паровоза. На щастя, у результаті вибуху обійшлося без жертв. Після цього локомотив «списали». Тож пан Василь мусив опановувати тепловоз.
Тим більше, що наприкінці 1960-х повсюди в країні відбувалася заміна паровозів на інші види тяги. Пропрацював помічником машиніста тепловоза до виходу на пенсію у 1979 році.
— Ще якихось 60-80 років тому залізничники були елітною «кастою». Діяла спеціалізована «залізнична» система закладів торгівлі, промисловості та послуг — ОРС. Навіть існували спеціальні школи, як от освітні заклади № 9 та № 10 (нині – два корпуси Шепетівської ЗОШ № 6), куди вважалося за честь віддати свою дитину. Середня школа № 10, у якій я навчався у 1960-х, була переповнена дітьми, навчання
велося у дві зміни, – нагадав про цікаве минуле Шепетівського залізничного вузла і своєї родини пенсіонер Олександр Черв’ятюк.
На знімках:
працівники станції Шепетівка-І біля входу до приміщення вокзалу (з боку міста), на задньому плані видно скульптури Сталіна і Горького (1955 р.);
так виглядали квиткові каси нашого вокзалу у 1955 р.
Світлини з родинного архіву Олександра ЧЕРВ’ЯТЮКА.