31 травня 1902 року газета «Кіевлянинъ» інформувала про модний спосіб хороших заробітків на Шепетівщині – вичинку шкір. Цією справою (чинбарством) особливо добре займалися кустарі з Судилкова та Красноставу, а також їхні звягельські сусіди. Жителі околиць Полонного навіть мали «вузьку спеціалізацію» – виробляли шкіряні підошви для взуття. Як зазначалося у публікації, в майстрів не було жодних проблем із сировиною. Адже гурти заготівельників (по 60-70 людей у кожному) скуповували сирі шкіри (переважно волові) по селах і постачали їх чинбарям у необхідній кількості. При цьому, читаємо у газеті, новий «шкіряний завод», що з’явився у Старокостянтинові кілька років тому, функціонував «вкрай слабко». Але водночас усі тамтешні чинбарі вважалися серед місцевих жителів вельми заможними особами. Нагадаємо, що на початку ХХ століття «городське» взуття вироблялося виключно з вичинених шкір (жодної «синтетики» чи шкірзамінників не існувало), тож коштувало «добрі гроші».
28 травня 1906 року, за даними згаданого часопису, найбільш ходове м’ясо – яловичина – реалізовувалося на базарах Волинської губернії (до якої входило і містечко Шепетівка) по 10 копійок за фунт (450 грамів). Для порівняння, пляшка молока вартувала 3 копійки. М’ясників ці «розклади цін» не влаштовували, тож одного травневого дня влаштували страйк – перестали продавати яловичину. За таких умов покупці «перекинулися» на молоко. Але, помітивши зростання попиту, молочниці швидко «накрутили» ціни вдвічі. Закінчилася ця пригода тим, що яловичина «для християн» стала продаватися по 12 копійок за фунт, а «для євреїв» – по 16 копійок.
30 травня 1925 року в харківській газеті «Вісти ВУЦВК» написали про Шепетівку так: «Найбільше кидаються в вічі спекулянти, місцеві шепетівські крамарі. Завше тут спірки, гармидер, ніби на біржі. Від станції до самої Шепетівки – дві версти їхати по мало вимощеній дорозі. При в’їзді в містечко кидається у вічі значно розвинена тут приватна торгівля. Але поруч із нею є й радянські вивіски («Петроградський» і «Одеський» шевці, инші). Рух по вулицях значний, навіть можна побачити поганенького автомобільчика. Більшість вулиць починають зараз вимощувати і там, де раніш була невилазна грязюка, тепер вільно можна їхати. Скрізь висять фонарі з номерами й із зазначенням вулиць. По кватирях світить, хоча ще й слабко, електрика. Є громадська харчевня. Зупинитись довелось нам у заїжджому дворі Маргуліса (готелів тут немає, хоча комунгосп гадає збудувати готель надалі). Ввечері особливо виділяються фонарі держкіно. Йдемо на оперету «Веселая вдова». Перед початком жваво робе безпрограшна лотерея. Накінець, в десять з гаком, починається оперета. Глядачів багато, все переважно місцеві міщани. Гра артистів не завидна. Кінчається спектакль у годину ночі, але містечко ще не спить… Можна сподіватися, що Шепетівка, це колишнє брудне «єврейське пропитание» (як говорили за царських часів), знайде своє місце як в економічному, культурному розумінні, так і в справі змички з селом поряд з кращими округовими центрами УСРР».
20 травня 1942 року комісар німецько-нацистських окупантів у Шепетівській окрузі д-р Ворбс видав таке розпорядження: «З нинішнім днем належить поставити лазню в Шепетівці до розпорядимости українській людності в днях: понеділок, вівторок, четвер. Ціни за купання належить вивісити при вході до лазні».
27 травня 1955 року місцевий часопис «Шлях Жовтня» писав про млини села Траулина та міста Полонного, між якими проходило змагання. Звісно, газета, яка виходила у Шепетівці, всіляко вихваляла саме траулинських млинарів. «Кращий вальцьовий млина, депутат Судилківської сільської ради Юхим Мовчан виконує щоденно свої змінні норми на 140-150 процентів, забезпечує високу якість виходу продукції. Успішно працюють вибойщики вальцьового цеху Надія Никитенко, Марія Стукало, які систематично перевиконують свої завдання. Добре трудяться й машиністи Іван Тригубець, Юхим Тітор», – читаємо у замітці.
19 травня 1974 року о 16-ій годині на шепетівському стадіоні «Локомотив» очікувалася святкова програма артистів Київського державного цирку. Як акцентувалося в рекламі на шпальті міськрайонної газети, «ви зможете з захопленням поспостерігати за польотом повітряних гімнастів через весь стадіон», оцінити цікаві номери акробатів, вольтижерів, побачити виступи «великої групи дресированих собачок» і мавп.
22 травня 1976 року через «Шляхом Жовтня» доводилося до відома любителів посидіти з вудкою про заборону вилову риби на ставках у Великій Шкарівці, Курганівці, Онишківцях, Лотівці, Ленківцях, Чотирбоках, Сульжині, Брикулі, Мокіївцях, Пиляях, Косій Решнівці, Серединцях, Великій Медведівці, Судилкові. Причина – нещодавнє зариблення водоймищ мальками коропів і карасів. Дозволявся лише платний лов риби на Грицівському ставі та на р. Хоморі (у Грицеві з берега). Вартість задоволення посидіти протягом дня з однією вудочкою та одним гачком була скромною – 50 копійок. Проте можна було й заплатити наперед, за весь річний сезон, 15 карбованців, і ловити рибку велику і маленьку «безперервно», з дня у день.
26 травня 1998 року в «Шепетівському віснику» написали про вихід нової книги «Історія нашої школи». Таку тематичну працю, яка в тодішньому нашому місті ще не мала аналогів, підготувала вчителька історії ЗОШ № 8 Галина Майдачевська за активної участі вчителів-предметників Євгена Шестопалова, Лариси Косовської, Олени Полупан, Миколи Братащука, Валентини Кислюк, Світлани Сікорської. Презентували книгу в школі за присутності колишніх учнів загальноосвітнього закладу, старожилів. Директор школи Л. Верхогляд у своєму слові «повідала про життя-буття школи теперішнє і про плани на майбутнє».
23 травня 2006 року в нашому місті виник серйозний збій у роботі громадського транспорту. З гаражів не виїхали маршрутки №№ 1-А, 1-Б, 7. Сталося це через загоряння напередодні автомобіля на заправці по Новоград-Волинському шосе, що на околиці міста. Після інциденту протягом кількох днів та заправка не працювала, а відтак маршруткам і автобусам не було де, через відсутність прийнятної альтернативи, «підживлюватися» газом.
26 травня 2014 року виконком Шепетівської міськради встановив, починаючи з 1 червня, тариф на перевезення пасажирів на міських автомобільних маршрутах загального користування в розмірі: по місту – 2 гривні 50 копійок, до села Судилкова – 3 гривні. Як бачимо, відтоді, за неповні 9 років, вартість проїзду нашим містом зросла у майже п’ять разів.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.